Пам'яті кроликів, або Роздуми після виступів на форумі YES

32.4т

Цю історію мені хотілось розповісти давно. Вперше - у 2012-му, коли за одинадцять днів перед початком "Євро-2012" Британію (і, рикошетом, інші країни ЄС) струсонув скандальний фільм BBC-Panorama "Стадіони ненависті". Якщо раптом хто забув, нагадаю: вміло й куди фаховіше, ніж це робить "Раша Тудей", цей пропагандистський шедевр (який, безумовно, ввійде в історію нашої "гібридної війни") переконував глядача, що польські й українські футбольні фани - то найсправжнісінькі внуки Гітлера, люті фашисти-нацисти, і кожен, хто вибирається в ті краї, ризикує, як прокоментував Сол Кемпбелл, "повернутись додому в труні",пише Оксана Забужко для DW.

Інформаційний удар по Україні вдавсь тоді на славу. Бо це сьогодні легко з усіх трибун на всіх форумах казати: до того, що Україна - то буцім таке "відбите від рук" європейське Сомалі, яке потребує негайної "миротворчої" опіки Росії, а на Майдані "скачуть нацисти", громадську думку Заходу було попередньо готовано не рік і не два, масовано й системно. А тоді, в 2012-му, на всі мої спроби пояснити схарапудженим "загрозою українського фашизму" європейським колегам, що таке інформаційна війна і яка в тому роль телеіндустрії, я чула у відповідь відсторонено-сухе, з виразною ноткою переваги "білих людей" над гримасами "третього світу": "Ми звикли вірити нашим ЗМІ".

А Дюранті? - не вгавала я. - Волтеру Дюранті (західний журналіст, який заперечував Голодомор - Ред.) ваші батьки й діди - теж вірили?

Однак усвідомлювала, що тільки творю у вухах моїх співрозмовців "білий шум": їхня картина світу була тоді ще струнка й непохитна, і смішно було навіть задаватись питанням - чи вони радше пожертвують нею, чи якоюсь незрозумілою Україною, де більшість із них навіть не бувала?

Ось тоді мені й згадалась ця історія. І з тих пір - не відпускає.

Трохи політтехнології, або "Дорослі проти дітей"

Коли мені йшов п'ятий рік, у нашій квартирі оселилися кролики. У ванній, у великому дерев'яному ящику з-під меблів. Я вгледіла їх на пташиному ринку крихітними кроленятами - і не мала сили зійти з місця, аж доки не виблагала в батьків купити мені ті білопушисті чуда (дві пари "букетно" насторчених вушок, дві пари червоних намистинок-оченят…), - урочисто пообіцявши, що не буду вже після того просити ні котика, ні собачки. І тато з мамою капітулювали.

Кролики отримали імена - Трусик і Сміливчик (вони справді різнились за вдачею: один був меланхолійним інтровертом, другий "душею товариства", що всюди пхав мокрого рожевого носа). Росли вони як з води, трощили за обі щоки все їстівне й неїстівне (особливо радо - моркву, яку я їм невтомно носила з кухні, але й дошки ящика також!), здобули шалену популярність серед дітвори цілого кварталу (щоденне паломництво в нашу квартиру "подивитись на кроликів" тяглось аж із третьої багатоповерхівки), чудово надавались до моїх забав "у Вінні-Пуха" (особливо Сміливчик, який дуже творчо виконував роль Кролика) - і за кілька місяців вимахали на двох здоровенних, вгодованих статевозрілих кролів. Кроляк. Кролисьок.

І отут починається найцікавіше.

Не знавши, що робити з живою іграшкою, яка перетворилась на вельми незручну в міській квартирі "домашню худобу" (через багато літ мама розповіла мені, що статевозрілий Сміливчик поривавсь уже ґвалтувати свого слабшого братика), батьки вирішили позбутись клопоту в найпростіший і найменш енергозатратний спосіб: попросили сусіда дядю Костю, "сибірського мужика", пребанально забити двох кролів - на м'ясо і шкурки. Що дядя Костя й зробив - у дворі, за гаражами. І розвісив там потім ті шкурки, і порався з ними на виду в цілої округи. Ми, діти, бігали дивитись на ту незвичайну атракцію.

Ні-ні, прошу зрозуміти мене правильно: не було жодної драми. Жодної дитячої травми, і це зовсім історія ані про те, як стати вегетаріанином, ані про жорстоке поводження з тваринами (вегетаріанкою я не стала й досі, і жорстокого поводження також не було - Трусик і Сміливчик прожили коротке, але яскраве й щасливе життя і пішли з нього, ще не встигши гаразд відчути, що росли у в'язниці). Це історія про обман. Чи, точніше, про ефективність "політтехнологій".

Я не знаю, як мої батьки це зробили, але їм вдалося. "Офіційна версія" була (іншої, скільки пригадую, ніхто тоді не озвучив ні з дітей, ні з дорослих) - ніби дядя Костя привіз зі свого далекого-таємничого Сибіру впольованих ним там "сибірських зайців" і ділиться ними з сусідами (кролячою печенею дійсно частувавсь тоді весь під'їзд - мої тато з мамою Трусика зі Сміливчиком, до яких звикли не менш од мене, їсти не змогли).

А раптове зникнення, в цей самий час, моїх пухнастих друзів було мені витлумачено заздалегідь - що Трусик і Сміливчик вже великі, їм тісно й тяжко жити в нас у ящику, все одно що в клітці в зоопарку, і тато відвезе їх за місто, де вони бігатимуть на волі, пастимуться на зеленій травичці, і їм там буде значно, значно краще… Я трохи пожурилась, але аргументацію прийняла - вбігши одного ранку в ванну й не побачивши на місці звичного ящика з вистромленими з нього на привітання рідними мордочками, плакати не стала, змирилась, що "от воно й трапилось". І, стоячи назавтра біля дяді-Костиного гаража й дивлячись на розвішані для вичинки білошерсті шкурки "сибірських зайців", преповажно розповідала сусідським дітлахам, як моїх кроликів відвезли за місто, і чому їм там тепер краще… І ніхто нічого не запідозрив, от у чім вся штука. Ніхто, нічогісінько. Присягаюсь.

Наслідки пропаганди: чи можливий ще діалог між росіянами та українцями

Це був перший у моєму житті приклад успішного застосування технології масового обману - "змови дорослих проти дітей" (що "педагогічної", "во благо" - на те, аби ощадити дітям душевної травми, - то наразі значення не має, бо не в тому річ). Діти були різного віку, декотрі - шкільного (коли вже зароджуються перші сумніви в богоданості всього, що походить від дорослих). Моїх кроликів бачили всі, та й сама я, зрештою, була дівчинка вдумлива й спостережлива (вільно читала, мала вже досвід і самостійного пошуку відповідей на питання, в яких мене не вміли задовольнити дорослі), - але ні я, ані жодна інша дитина (жодна! на цілий квартал!) так і не ув'язала докупи двох до крику очевидних, просто перед очі нам виставлених фактів: зникнення моїх кроликів - і появу цих "нізвідкісних" "сибірських зайців" у вигляді оббілованих тушок та скривавлених шкурок. Це були мовби дві різні реальності, розкладені нам в головах по різних "шухлядках": в одній - живі Трусик і Сміливчик, які вже "минулись" (вибули з "зони досяжности"), у другій - мертві, як на прилавку в гастрономі, "сибірські зайці", представлені з захопливою анатомічною докладністю. І ніякої "перемички" між цими двома "шухлядками" бути не могло: блок, чорнота, сліпа пляма.

В принципі, саме так поводяться нині всі "дорослі" суспільства.

І тому їх так легко дурити.

І трохи психології або ж деконструкції

Гадаю, вирішальними тут є два чинники. Перший - так званий "патерналізм": віра в "дорослого", який "знає краще". Чи то тому, що в нього "більше грошей" (звідси робиться логічно хибний висновок, що така людина посвячена і в таємницю, "як рядити світом", - і тим, для кого різниця між мільйоном і мільярдом є, як для дитини, суто абстрактною, фонетично-звуковою, насправді дуже нелегко позбутись цієї "магії грошового старшинства": більшовицька класова "ненависть до багатих" є тільки зворотною стороною цієї самої віри - бунтом "вередливих", "нечемних" дітей, котрі, вволю побешкетувавши, все одно потім прийдуть до "батюшки" з винувато похнюпленою головою, і "паска по попі" приймуть, шморгнувши носом, як належну кару за своє свавілля. Росія - як суспільство тотально патерналістське - тут може слугувати за взірець, за найбільш досконалий об'єкт для різного роду "управлінських експериментів", але не слід думати, ніби це винятково "загадка російської душі", а "душі" інших суспільств нею так-таки не заражені - заражені, ще й як, тільки кожна на свою мірку…), - а чи тому "знає краще", що "сидить у телевізорі", отже за самою своєю соціальною роллю "інформує" нас, як старший малого, про те, чого ми не знаємо ("Ми віримо нашим ЗМІ"!).

І можна скільки завгодно втішати себе седативним "а я телевізора не дивлюсь" - магії "людини з того боку екрана" ("посвяченої", "інформаційного авторитета", що входить у ваш дім на правах міфічного "чужодальнього гостя") це ніяким побитом не скасує. Особливо невідпорно "інфантилізує" аудиторію, на підсвідомому рівні, "старший пан" (рольовий "тато", мудрий і статечний), - в цьому сенсі багаторічне причмелене споглядання українців за високоорганізованим "політтехнологічним" "шоу триголового змія" (Шустер-Куликов-Кисельов) нічим не різниться від нашого малючачого споглядання за дядею Костею, який вправно патрав моїх кроликів, з примруженою посмішечкою покивуючи на "питання з залу": "Зайцы, зайцы, да… В Сибири их много…".

І ще є один чинник, який вибиває людям у голові всі "перемички", як пробки в електромережі, й не дає бачити очевидного навіть тоді, коли життя з розмаху тицяє в нього носом, - страх. Підсвідомий страх дізнатися правду, яка вщент розвалить придуманий нами для себе, теплий і затишний світ.

Припускаю, що в моїй історії це теж було. Не могло не бути (не ідіоти ж ми всі були, справді!). Просто дитяча свідомість тільки-но зблислу іскру здогаду про правдивий стан речей - одразу ж панічно заблокувала, не пустила далі ("Цього не може бути!"). І так само блокує сьогодні свідомість сотень мільйонів дорослих людей - українців, європейців, американців (і росіян, авжеж!) - дедалі настирливіше, мов пружини зі зношеного матраца, напираючі з усіх сторін здогади й докази, що ця війна - Велика Холодна Війна Росії за "світове панування" методом проникнення й розкладання цілих країн "зсередини", - насправді зовсім не припинилась із "розпуском" СРСР у 1991-му, а тривала всі ці двадцять з гаком років - при повній відсутності будь-якого осмисленого спротиву і масованій "гібридній" колаборації всіх рівнів. Що нас всіх, просто кажучи, преуспішно одурили - "розвели, як лохів".

Ні, ні, кричить свідомість мільйонів, затуляючи вуха, хапаючись за які завгодно попідручні "затички" (виправдання, виверти…), - цього не може бути!.. Геть з теоріями змови! В кожної сторони своя правда! Всі винуваті! Ніхто не винен! Має бути діалог! Співробітництво! Мир! Взаєморозуміння! - а в підтексті, крізь увесь той дитячий лепет біжучим рядком і тупаючою ніжкою: - Поверніть усе назад, як було!..

І я мовчу, і нікому вже не стараюсь нічого пояснити, ані довести. Адже я також не знаю, як би я пережила правду тоді, на п'ятому році життя. Поза всяким сумнівом, то була б для мене "гуманітарна катастрофа".

…А шкурки по Трусику й Сміливчику, м'якенькі й пушисті, так і провалялись без діла в темних глибинах шафи - аж доки їх не сточила міль. І це був перший мій урок - уже в підлітковому віці, коли батьки вирішили розповісти мені всю правду (бо правда - вона завжди виходить на яв, рано чи пізно, просто не кожен одурений до неї доживає), - що з обману ніколи нічого доброго вийти не може. Навіть із такого - "во благо".

Хай їм гарно пасеться в їхньому кролячому раю, моїм кроликам. На волі. На зеленій травичці.

Читайте все новости по теме "Политический блог" на Обозревателе.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги