Атестат національної зрілості

25.7т

Коли я пишу ці рядки, в Авдіївці четверту добу поспіль йдуть бої, за якими слідкує вся країна. Решта лінії фронту порівняно спокійніша (орків фізично не вистачає на штурм в кількох місцях водночас), проте коли я телефоную побратимам на Луганду (за іронією долі, мій стародавній друг ще з барикад 1990-х наразі тримає позиції в тих самих селах, які ми з хлопцями звільняли від "донських закаков", - бо ж козаки то наші, нащадки запоржців, а ті зайди так, чи то "кізяки", чи то "закаки", кому як довподоби - влітку 14-го), на фоні розмови добре чути як працює арта – там лінія проходить по річці, тож нема самогубців її форсувати, але з того ж часу що по "промці" там так само фігачать САУ та гради, інтенсивність вогню небачена десь так з літа 2015го.

У Києві прощалися з першими сімома загиблими на "промці", нарешті прощалися так, як слід проводжати у вирій кожного загиблого побратима. Ми пройшли довгий шлях – від поіменних проводів кожного загиблого бійця на початку війни через шок серпня 14-го, коли лічба "двохсотих" пішла на десятки, а потім на сотні, через тривале, майже два роки, зціпеніння, коли ми воліли не знати імен і не бачити за щоденною цифрою загиблих обличчя живих людей, сприймали ці цифри мовчки, як інфу про погоду чи курс гривні – так було треба, так ми захищались від щоденного пекучого болю, щоб не збожеволіти та не зламатись.

Нарешті ми настільки призвичаїлись до нової реальності, реальності затяжної війни, що знову стаємо людьми – ми знову хочемо знати імена та дні народження, ми не боїмось подивитись на фото наших хлопців, не боїмось обійняти їхніх вдів та сиріт, готові їм допомагати – віддавати наш борг за тих, хто не повернувся. Нам боляче, в очах сльози, але зуби зціплені та кулаки стиснуті – ми вийшли у новий стан, десь такий, в якому вже десятки років живе Ізраїль.

Стан, коли ми приймаємо щоденну війну, якщо знадобиться на довгі роки, як страшну, але неминучу ціну нашої свободи. Стан, коли ми готові платити цю ціну стільки, скільки знадобиться – бо добре усвідомлюємо, за що ця війна, що стоїть на кону, та що ворог насправді хоче не миру, навіть не шмат нашої землі, а виключно нашого знищення, знищення як нації та країни. Ми нарешті прийняли для себе цю війну – як приймають страшну хворобу чи інвалідність, те, чого не можеш поки що змінити, але з чим треба навчитись жити.

Здається, наш ворог цього не розуміє. Я звісно не кремлівський аналітик, але загалом їхні схеми мислення вже давно зрозумілі і на диво примітивні. Вони ведуть проти нас війну на виснаження, користуючись перевагою у Росії у матеріальних ресурсах. З їхньої точки зору, кожний новий день війни, з кожною новою втратою ми маємо деморалізуватись, маємо впадати у відчай, маємо просити миру на будь яких умовах. Маємо погоджуватись на плани капітуляції, від імені Кремля озвучувані то Кісінждером, то Пінчуком, то "Жопоблоком". Маємо збунтуватись проти "злочинної" влади, яка ніяк не йде на договірняк із окупантами, і не приносить нам омріяний "поганий мир замість доброї війни". І вогонь по Авдіївці та по всій лінії фронту з їхньої точки зору мусить нас підштовхнути в обійми "миру за будь яку ціну", тобто "русского миру".

Інколи, читаючи стрічку ФБ, я відчуваю що частково ворог має рацію. Наша доморощена "вата", яка на жаль цілком комфортно живе поміж нас, старанно розганяє "плачі за миром" та "то-всьо-хунта-вінувата", "це-війна-політиків-а-не-людей". Частина ж цілком патріотичного "диванного війська" навпаки радо ведеться на "суцільну зраду", вимагає "переможного маршу" чи то на Донецьк, чи то на Симферопіль, а може і одразу на Москву, і шикується у гнівні колони штурмувати Банкову (чомусь не Донецьк, певно зручніше на метро доїздити…).

Однак достатньо подивитись навіть ту саму стрічку трохи уважніш, і розумієш що істерія не лише не тотальна, а навпаки – число нервових співгромадян на порядки поступається числу тих, хто не лементує, а зціпивши зуби робить діло заради перемоги, чудово усвідомлюючи, що ця перемога буде дуже нескоро – але так само усвідомлюючи, що вона таки буде. Ну а якщо від ФБ стає геть сумно, варто зателефонувати побратимам на "передок", і одразу попускає – там нема ні "зради", ні "всьопрапала", тим більше нема "миру за будь яку ціну". Там просто війна. Ненормальний стан, до якого вже звикли тисячі нормальних людей. Які нормально роблять там свою роботу, і погано розуміють що тут у нас у тилу не слава богу?..

Ворогові важко збагнути, що ми воюємо не за Порошенка, не за Гройсмана, і навіть не за "Кривавого Пастора". Як і на Майдані, ми воюємо самі за себе – за своїх друзів та рідних, за свої рідні міста, за свою мову та історію, за своє право вибору. За свою країну та за свободу – за ті поняття, які важко розуміють по той бік фронту, а особливо у Кремлі.

І навіть не занадто важливо, чи ж добре ці поняття розуміють на Банковій – як на Майдані, "сцена" живе своїм життям, а ми своїм. Ну, звісно бажано щоб зовсім вже відверто не "підставляли" і зненацька не зрадили, але ж після пам’ятної гранати під парламентом ніби ж і з цим не так погано, встановлені нами "червоні лінії" поки що не переходять, тьху-тьху…

Не переходять настільки, що згадки москаликів про нашого Верховного Кондітера все більше стають істеричними та переляканими, його вже вважають "недоговороздатним", і всякими рішеннями московських райсудів натякають на "сирійський варіант"… У нас із ним свої власні рахунки, за дуже багато дечого, і раніше чи пізніше ми їх виставимо – але не тоді і не так, коли б цього хотіло Пуйло, ми якось самі оберемо і слушний час, і зручну для нас форму вияснення стосунків всередині країни.

Це війна на виснаження. Перевірка нації на зрілість, твердість, розсудливість. В гарячому 14-му ми витримали лише перший іспит, тест на здатність до самопожертви, до самоорганізації, до мобілізації по тривозі. Тест на гарячі серця та чисті душі. Тепер ми здаємо наступний іспит – тест на витривалість, на здатність до тривалого опору. Тест на холодну злість, міцні нерви та тверезий розум.

Все це разом – сесія з "сопромату", іспити на здатність нашого "матеріалу" чинити опір. Тест на злам ми витримали на "відмінно", тепер тримаємо тест на спробу поволі зігнути, і здається тримаємо непогано. Тримаємо одночасно із тестом на стійкість до тилової іржавої корозії – поки що з ним найгірше, корупційна іржа проїдає наш матеріал, проїдає так глибоко, що це вже загрожує зламом… Але вірю, що і цей іспит складемо як слід, попри те що два іспити водночас дуже сильно обмежують у методах.

Я не знаю, які ще іспити в програмі нашої "сесії" на "атестат національної зрілості". Може, ми ще побачимо в небі ворожі літаки, і писатимемо пости на ФБ із бомбосховищ – хтозна… Може, ми ще побачимо не лише тотальну клептократію верхівки, як сьогодні, але і справжню, не фейсбучну, зраду генералів та політиків. Все можливо. Але я вірю, що ми вже достатньо дорослі, і здамо всю цю сесію, як би довго вона не затяглась.

Війна на виснаження робить нас сильнішими. Кожний наступний день гартує нас, ми нарешті втягнулись у війну, і тепер вийдемо з цього стану лише переможцями.

Ми завинили дещо хлопцям, які полягли у Авдіївці, і всім хто пішов у вирій попереду них, і тим, хто піде завтра. Ми тепер просто не маємо права не витримати і не перемогти – заради них, щоб їхні життя та смерть були не марними.

Читайте все новости по теме "АТО на Донбассе" на Обозревателе.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги