Блог | Сага для полуночників. Дерево Бажань
Серед справжніх кримських письменників немає членів Союзу писателей Крима. І навпаки, серед членів Союзу писателей Крима немає письменників.
Я це відчув одного чудового дня, коли знайомий підвозив мене на машині в інше місто.
Ми їхали удвох. Він - уважно вдивляючись на дорогу, як і належить тому, хто за кермом, я - вальяжно розсівшись на м'якому кріслі та недбало сковзаючи поглядом по краєвидах, як і належить пасажирові.
Півдороги він розказував мені повість, яку не дописав. Пише, пише, але не друкує, все дописує. Спочатку я слухав без захоплення, тому що сюжет здався мені невдалим і нецікавим. Ну, кого зачепить історія про те, як одна людина практично все своє життя тільки те й робила, що паскудила життя іншій людині? Потім почав слухати уважніше. І не тому, що дотепер красиві пейзажі за вікном змінились на звичні убоги колгоспи. А тому що хід подій вже почав затягувати.
Він розказував свою історію і розказував, і я розумів, що він переказує її близько тексту - так, наче я чую постановку по радіо. І стиль мені подобався все більше.
А по ходу сюжета ота людина все далі й далі псувала життя іншій людині. Нав'язливість та приреченість, з якою їхні шляхи весь час зплетались поміж собою, нарешті перестала набридати, бо до мене дійшло, що все це недаремно.
А потім я відчув, що мене везе по стемнілому кримському шосе справжній великий письменник. І чим ближче було до розв'язки і до кінця нашої дороги, тим відчутніше це становилось ясно.
Будь-який прозаїк, мабуть, ладен з'їсти власне перо, щоб за це йому далась ефектна кінцівка. Не чужді цього і драматургисти, сценаристи та інші творчі натури.
Врешті-решт, усі ефектні кінцівки розібрали, і тоді серед письменників запанував відчай. Вихідом з нього могло бути лише одне. Рішуча та принципова відмова від ефектних концівок.
Теоретично під це можна було підбити будь-яке підгрунтя, від етики до естетики. Але практично це була капітуляція перед медичним фактом - неспроможністю народжувати нові й нові закінчення, неготовністю постійно рвати шаблони.
Але в нас був явно не той випадок. Навпаки. Щоближче до фіналу, тим більше я хвилювався. Це вже велике досягнення - щоб твій слухач або читач розхвилювавсь в очікуванні розв'язки. І нарешті, письменник за баранкою не обманув очікувань - буквально добив останнім реченням, яке, як і належить добрій призабутій літературі, змінює під іншим кутом всю історію.
Отже, Протагонист усе життя потерпав від козней Антагониста. Козні із часом становились все більш винахідливі, жорстокі та влучні. Можна сказати, антагонист набив руку та досяг у цьому майстерності.
І ближче до фіналу Протагонист повністю здався. Ось він капітулює. Виконує усі, навіть найбільш принизливі, умови Антагониста. Йде на повне самоупослідження. І нарешті, у повній покорі, робить останній наказ свого пригноблювача. Він показує йому своє Дерево Бажань.
Це була найбільша таємниця Протагониста. Але й її він видає, кладе до ніг своєму переможцю. Вони йдуть разом. Антагонист торжествує: тепер він бачив те саме Дерево, і знає всі таємниці своєї жертви.
Аж тут Протагонист показує своє справжнє обличчя. Він легко і невимушено вішає Антагониста, ще живого, на це Дерево, і залишає його там вмирати в страшних муках.
Розв'язка їхніх стосунків драматична. Але моєму авторові це здалося мало, і він додав фінал.
Коли ми відходимо від Дерева подалі, то перестаємо фокусуватись на Антагонисті, який конає на стволі у смертних рухах. Разом із Протагонистом ми бачимо Дерево повністю, цілком. Воно усе завішано людями, які колись мішали жити главному герою.
