УкрРус

"Я - Бог, а ти - дурник і нікчема"

Загальні розмови про те, що варто дослуховуватися один до одного всім учасникам процесу, тобто вчителям-дітям-батькам нагадує, як і раніше, діалоги глухих і німих...

Багато є вчителів, які ще чи вже, чи ніколи не отримували задоволення від власного нарцисизму (їм не притаманна архаїчна формула "я - Бог, а ти - дурник і нікчема"), бо вони розуміють, що інформацію, якою ще десятки років тому володіли лише вони, носії, можна сьогодні отримати без їхньої участі завдяки розширенню інформаційного простору.

Такі педагоги вчасно й круто змінили позиції. Перейшли від авторитаризму до розуміння потреб кожної дитини, розвитку компетентності, щоб навчити зрештою вчитися й отримувати задоволення від процесу пізнання, комунікації, набуття навичок. Але не все так позитивно, як ми думаємо. Вони разом із дітьми закуті в норми й нормативи. Хоча всі, напевно, розуміють, що коли йдеться про людину, поняття норми не існує. А особливо щодо дитини. Я взагалі-то про що: про тривогу, страхи, відчуття провини й подальші наслідки для психіки дитини, вчителя і батьків. Але я завжди буду стояти на боці дитини, і як фахівець, і як мама.

Бо саме діти потребуть нашого захисту і нашої уважної участі в їхньому становленні. Ми начебто розуміємо, що оцінка - це завжди суб'єктивно, навіть якщо є прописані норми. Норми - на папері, а в класі - жива дитина, зі своєю історією, історією свого народження, про яку не знає вчитель, бо батьки не хочуть все це розповсюджувати, маючи досвід, що люди можуть навіть скористатися цією слабкістю чи особливістю дитини. Наприклад, сказати, що вам би в іншу школу перейти, бо ви нам не зручні, тягнете показники класу чи школи назад. А ця дитина пережила кисневий голод, обвиття пуповини, хвороби, тощо, і фізіологічні показники можуть впливати на певні її психічні особливості. Дитина може бути менш уважною чи надто активною. У дитини може бути історія стосунків у сім'ї, про яку теж незручно і прикро говорити, тому що є кордони особистого життя, на них мають право всі. Зрештою, може бути, що дитині важко в атмосфері класу, її тролять однолітки чи старші діти, і про це не знають ні батьки, ні вчителі. І у вчителя може бути особиста історія, така сама, чи інша, бо ми всі люди, не роботи. Але є нормативи оцінок, і ці оцінки не врахувуть людські чинники.

До того ж поняття толерантності у нашому суспільстві важко мислиться. Якщо ти не такий, як всі, то й ставлення до тебе буде відповідним. Діти віддзеркалюють погляд дорослих. Інвалідність чи особливість людини відлякує. Тому всяке буває: можуть розуміти, а можуть сміятися чи принижувати. А якщо вони ще відчують таке саме ставлення вчителя, то тоді є тотальне насолодження слабшим як в законі джунглів. Можна сказати: треба орієнтувати дитину не на оцінки, а на здобуття знань.

Добре. Тоді давайте зробимо безоціночну систему. Але якщо є оцінка, то вже вона породжує конкуренцію, конфлікт і зовнішній, і внутрішній. Сумлінна дитина отримує відмінно. Вона зручна й показова, мрія вчителів. Інша дитина отримує менший бал, хоча вона сиділа над цим уроком декілька годин. Чесно виконуючи. Але її психічна система працює по-іншому. Вона винна? Чи вдома якась дитина не змогла виконати вчасно завдання, бо сварилися батьки й вона проплакала ніч? Вона не скаже нікому. Це її право на особисте переживання. Але вона отримає 2. Ситуація загостриться. Однокласники скажуть, а, ти дебіл. Що далі? Компанія, де її зрозуміють і запропонують заспокоїтися алкоголем чи талеткою? Думаю, що фахові вчителі це дуже гарно розуміють, вони й раді піти назустріч кожній дитині, надати їй можливість реалізувати себе, отримати завдання по силах, вони готові зрозуміти тонкий світ дитячої й підліткової психіки (до речі, мало хто знає, що шизофренія починається саме у підлітковому віці, різко, на фоні стресу), але вони - заручники системи.

Чим ближче ДПА чи ЗНО, тим більше тривоги й стресу у педагогів, і, як проекція, вектор направленій на дітей. Якщо поточні чи семестрові оцінки у дитини не дай Боже не співпадають з тими, що вона отримає на ДПА чи ЗНО, то, значить, вчитель не правильно оцінив учня, він, відповідно, якось буде це переживати, чи то йому скаже про це адміністрація, чи перевірка, і у нього самого буде відчуття, що це він винний у провалі дитини, треба було ставити нижчу оцінку, щоб потім не казали протилежне. Якщо тривожний вчитель переживає за ці показники, то стрес учням забезпечений. І реакція у кожної дитини різна, згідно з її психічною структурою, психічною конституцією, станом, як спала, як вдома, як там з друзями й батьками, чи надто відповідальна, - маса чинників, завдяки яким дитина може писати тести значно гірше, ніж навчатися протягом років.

Вона переживає з різних причин, але частіше за все - коли в учбовому процесі їх лякають вчителі, вдома пресують батьки, яких лякають вчителі, які в полоні цифр, наказів, показників. І як пояснити дітям, що на ДПА перевіряють не їхні здібності, а вчительські, а ЗНО це не плаха, не ешафот, і якщо ти не напишеш, бо тобі геть лячно, чи від стресу почалися психосоматичні розлади і ти не можеш впоратися саме зараз, то це не кінець життя і ти маєш ще багато шансів? Суцільна гонитва за успішністю, лідерством, першістю веде до неврозу у кращому випадку. У гіршому - до втрати здоров' я, індивідуальності, задоволення від навчання. А на батьківських зборах від учителя про дітей звучить єдина фраза: у нас зменшилося відмінників. А кожен з батьків хоче почути щось позитивне про свою дитину, хоч щось, краплю, поряд із зауваженнями й побажаннями: ну як там моя доня чи мій син, чого він навчився, як він у класі, чим цікавиться, бо діти ж більшу частину дня у навчальному закладі, з педагогами. Чим старші діти, тим безнадійніше звучить батьківський голос: як там вони?... нормально? А... ну так... вони нічого не хочуть...

Я дуже розумію вчителів, їхній альтруїзм, але якщо трохи по-іншому ставитися до процесу, всім стане краще. У вчителів не буде відрази вд своєі складноі, але такоі важливої місії - навчити вчитися, чути, споглядати, вміти, розуміти іншого тощо. Діти будуть розуміти, що його оцінка - це його досягнення не у порівнянні з іншими, а особисте. Як би ще донести батькам, що вчителі не надають послуги, не служать як золоті рибки на посилках у них і дітей, а мають свій погляд, талант, серце, душу, знання, якими діляться зі своїми учнями? І багато хто з вчителів є саме тими важливими Іншими, які будуть мати важливий вплив на дитину, який змінить її життя. І педагогіка - це така неможлива професія, коли ти кожний день, кожної миті зустрічаєшся з новою миттю в житті дитини, і немає загальних правил чи загальних знань.

Це як ділитися своїм серцем для того, щоб почути, як б'ється серце іншого. Як би донести всім учасникам процесу, що немає так званої об'єктивної реальності, об'єктивних норм. А є інтросуб'єктивна реальність, в якій кожна людина існує згідно своєї історії. Оцінити яку, підтягнути під загальні норми, неможливо. Це як пересотворити світ.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги