Блог | Мене вже не можна зламати
Йшов сімсот двадцять другий день мого полону в Російській Федерації. Позаду мене залишились катування, знущання, жахливі етапи, таргани, щури, клопи та "браві" хлопці з ФСБ. Попереду чекала тотальна невідомість, лише перспектива провести в одиночці єдиного приміщення камерного типу ще понад п'ять років. В результаті – обіцянки під кінець цього строку отримати в кишеню пакунок наркотиків, щоб порушити нову кримінальну справу щодо мене. Самотній. У холодній камері креслю дати свого перебування в одиночці. Серед покритого снігом степу до самого горизонту. В самому серці російського ГУЛАГу, - пише Геннадій Афанасьєв у своєму блозі на Радіо Свобода.
Перебуваю в жіночому таборі, в маленькій двоповерховій будівлі. Нас тут приблизно сімдесят ув'язнених. Найнебезпечніші злочинці Росії зібрані в одному місці. Але ми всі єдині. Я відчуваю підтримку чеченців, грузин, дагестанців і навіть росіян. Вони поруч зі мною. Проходять поруч із моєю камерою і кричать "Слава Україні! Герою Слава!".
Я не маю волі до життя. Це робить мене міцнішим. У моєму серці лише надія. Сподівання на те, що моя боротьба з російською системою пригнічення призведе до свободи близьких моєму серцю бранців Олександра Кольченка й Олега Сенцова.?
Мене вже не можна зламати, я вже відкинув від серця страх і біль. Я навіть хотів, щоб мене почали жорстоко бити, бо знав, що зможу розповісти про це моєму адвокату, а він – усьому українському суспільству. Таким чином я б завдав удару у відповідь кривавому режиму. Цього я тільки й прагну.
Тридцяте квітня. Позаду приблизно чотирнадцять діб голодування заради відстоювання свого громадянства. Але й після того, як я його припинив, не починав їсти. Лише три шматочки хліба на день. Бо йшов Великий піст. Бо Господь був зі мною, оберігаючи щодня від злих намірів сатани, який був одягнений у плямисту форму співпрацівників Федеральної служби виконання покарання.
Я постійно сплю, бо мені дуже холодно. Крига на стінах пригнічує та приносить у серце лише зло. Ненависть до катів, які застосовують такі заходи покарання задля того, щоб їх почали слухатись. Голод дає знати про себе, він виснажує й випиває всі останні сили, які я намагаюсь зберегти. За останній місяць я втратив більше ніж п’ятнадцять кілограмів ваги. Я можу промацати кожну кістку на своїй руці. Нещодавно, коли я повернувся на одну добу до спільної камери, мій співкамерник, побачивши мене, лише голосно зітхнув.?
Тридцяте травня… День початку кінця цього невпинного жаху. Цього невпинного болю в серці. Але початок і випробовування. Бо попереду чекала не тільки надія, але й велика небезпека.
Читайте: "?Лефортово". Життя
О четвертій тридцять був підйом, і я віддав свій матрац охоронцям. Моє ліжко пристебнули до стелі. На всю потужність тюремних динаміків почав грати гімн Російської Федерації, міксований діджеями. Це такий сучасний підхід у місцевих наглядачів… Холод був смертельний, і лише цигарка допомагала зігрітись – для того, щоб була можливість отримати ще одну порцію сну. Я покурив. Далі програма звична: постелити собі чотири газетки на підлогу, покласти декілька книжок під голову й лягти спати, сподіваючись, що сновидіння прийдуть швидко й ніхто не зазирне у вічко. Бо якщо хтось помітить мій сон, то це знову порушення і ще п’ятнадцять діб у штрафному ізоляторі. Розумію це, але більше нема сили, треба спати, щоб жити.
Пів на сьому. Гуркіт. Брязкання ключів охоронців…Двері відчиняються, я швидко піднімаюсь і прибираю газетки та книжки з підлоги, ніби й не спав. Заходять двоє. Один дагестанець – працівник колонії, другий колабораціоніст – колишній українець. Дають наказ збирати усі речі. Я починаю швидко збиратись і поміж цього підходжу до ґрат у дверях і кричу іншим арештантам, що мене вивозять невідомо куди. Починається галас на поверсі. Зазвичай, коли йде така процедура, єдиний шлях далі – то в’язниця, де тримають довічно ув’язнених. Це є покаранням на три роки. Там нема ні побачень із родичами, нема телефонних дзвінків і майже нема передач із необхідними для життя речами…
Я зібрався швидко, бо при собі майже нічого не мав. Мене підняли на другий поверх й почали ретельно обшукувати. Ніхто не казав, що відбувається. Це тривало доволі довго, бо всі речі йдуть під запис. Якщо щось не потрапить у запис, то на наступному етапі мені скажуть, що це речі, які мені передали інші в’язні. Я кілька раз перевіряв той запис і щоразу помічав, що чверті моїх речей у переліку не було. Це значить, що потім у мене це відберуть охоронці.?
Коли я виходив, то почав кричати іншим в’язням: "Я, Геннадий Афанасьев, еду неизвестно куда, везут на этап, не объясняя причин. Всем мира, добра и благополучия, братья". Коли я це казав, десь семеро охоронців почали кричати щось незрозуміле, щоб приглушити мої слова.
Моє звернення до в’язнів було попередженням, щоб вони мали змогу передати цю інформацію до інших виправних колоній чи слідчих ізоляторів, щоб мене там добре зустріли, знаючи, хто я і звідки. Саме тому, розуміючи це, адміністрація намагалася перешкодити розповсюдженню цієї інформації.
Я розумів, що відтепер моя доля залежить лише від Господа Бога, тому все, що я міг, – це молитися.
