Блог | Євробляхівська швондеріада
Необхідність рішення парламенту, яке стимулюватиме ввезення в Україну сотень тисяч вживаних авто, пояснюють тим, що є несправедливим обмеження громадян у їх бажанні мати власне авто, а їх “зубожілість” не дозволяє придбати нові. Крім того, адепти такого рішення стверджують, що таке ввезення сотень тисяч авто дозволить залучити додаткові доходи до державного бюджету, стимулюватиме ділову активність, збільшуватиме обсяги продажів пального, запчастин, послуг.
Давайте спочатку про “зубожілих” громадян. Назвати “зубожілими” громадян, які можуть дозволити собі витратити декілька тисяч доларів на купівлю вживаного авто, а потім витрачати щомісяця по 3-4 тисячі гривень лише на пальне, вже не кажучи про усі інші витрати на його обслуговування, навряд чи можна.
На тлі мільйонів справді зубожілих людей похилого віку чи осіб з інвалідністю, у яких місячний дохід у двічі менше ніж витрати на автомобіль у автовласників, такі твердження виглядають щонайменше некоректними.
А тепер щодо “справедливості”.
Захисники “євробляхерів” визнають, що ті порушують закон. Але, кажуть вони, ті це роблять, бо закон несправедливий.
Ніхто не може уявити, скільки разів протягом існування людства намагалися обґрунтовувати порушення закону чи аморальні дії апеляцією до справедливості чи несправедливості встановлених норм. І ніхто не знає, скільки разів такі апеляції були обґрунтованими. Бо це щонайменше залежатиме від того, що вважати справедливим.
Наприклад, для забезпечення державних функцій встановлюються податки. Їх усі можна розділити на три основні групи — прямі (податок прибуток на бізнес та на доходи громадян), непрямі — з оподаткуванням споживання (ПДВ, акцизи, податок на власність), рентні податки — оподаткування видобування/використання природних ресурсів.
Якщо держава встановлює великі прямі податки на бізнес та громадян, то першим стає інвестиційно непривабливо працювати в Україні, а їх продукція стає менш конкурентоспроможною на внутрішньому та зовнішніх ринках. Громадяни ж намагаються ухилитися від їх повної сплати. І перші, і другі вважають існуюче податкове навантаження на них несправедливим.
Враховуючи ментальні особливості та традиції, змусити в Україні бізнес та громадян платити прямі податки навіть на їх сьогоднішньому рівні нереально.
За таких умов більш раціонально знижувати податкове навантаження прямих податків, переносячи основний податковий тягар на оподаткування споживання та рентні платежі. Питання справедливості такого підходу базується на розумінні реалій та потребі у фінансових ресурсах для забезпечення основних державних функцій. Якщо держава не може зібрати прямі податки в достатньому обсязі, і при цьому волають про зависокі непрямі податки та рентні платежі, то як вона спроможна хоча би на мінімальному рівні виконати основні функції — безпекову, соціальну, тощо?
Але при цьому мільйони громадян можуть вважати абсолютно несправедливим підвищення акцизних ставок на цигарки та алкогольні напої. Виробництво тютюнових та алкогольних напоїв обходиться значно дешевше. З точки зору споживачів такі високі ставки акцизів є вкрай несправедливими. Хоча держава у цьому випадку вирішує два завдання — отримує значні доходи до держбюджету та дестимулює споживання шкідливих для здоров'я громадян виробів.
Також несправедливими безліч громадян вважає високі тарифи на газ та тепло, які значною мірою такими стають внаслідок високих рентних платежів на газ. Але чи справедливо, що низькі ціни привчили громадян вкрай неефективно використовувати зовсім небезмежні природні ресурси, залишаючи наступні покоління взагалі без них? Також, чи справедливо, що більш забезпечені верстви населення споживають ці природні ресурси за низькими цінами у значно більших обсягах, ніж бідні? Де-факто, отримуючи більшу частку доходів від природної ренти.
А можемо ще згадати мешканців прикордонних територій, які абсолютно щиро впевнені у несправедливості рішення про обмеження ввезення товарів без сплати податків. Вони активно перекривали пропуски перетину кордону, вимагаючи скасувати ці обмеження.
Читайте: Перемога суміші швондеріади з шаріковщиною
Також були вкрай розлючені “несправедливістю” мешканці Волинської, Рівненської та Житомирської областей, яким не дозволяють безконтрольно видобувати бурштин.
У той же час умовні вкладники банку “Михайлівський” вважали справедливим блокування державних установ з вимогами, щоби держава розрахувалась за те, що вони свої кошти віддали не банку, а конторі при ньому. Бо там обіцяли більші відсотки по вкладам. От тільки навряд чи ті, хто не брав участь у цій афері, вважають справедливим, що держава залізла у їх кишеню, розрахувавши з цими добродіями.
Отже, як бачимо, кожен може по-різному сприймати, що є справедливим чи несправедливим. І кількість задіяних в громадських акціях на захист чи проти того чи іншого рішення не робить їх апріорі справедливими чи несправедливими.
Повертаючись до справедливості вимог “євробляхерів” можемо зазначити, що встановлюючи обмеження на ввезення вживаних старих автомобілів, у держави може бути декілька аргументів.
По-перше, не маючи можливість примусити громадян декларувати свої реальні доходи та сплачувати ПДФО, держава хоче, щоби ті сплатили їх у вигляді податків на споживання. З умовно ста тисяч нових чи не зовсім старих автомобілів держава може отримати більші суми податкових надходжень, ніж з трьохсот тисяч старих. А серед тих трьохсот тисяч (а скоріше за все їх значно більше) євробляхерів, є щонайменше сто тисяч, які би погодились купувати нові авто, якби не було можливісті купити ці дешеві вживані. До речі, якби в державі проводилась адекватна монетарна політика, тоді би були доступними кредити на придбання нових авто. І можливо за таких обставин вже не сто, а двісті тисяч купили би дорожче, але нове авто. Слід нагадати, що, наприклад, у 2007 році в Україні було зареєстровано більше 500 тисяч нових авто, переважно придбаних у кредит.
По-друге, правослухняні власники авто, які купили їх легально, повністю сплативши усі податки, виглядатимуть постраждалими, якщо “євробляхерам” дозволять легалізувати свої авто з мінімумом податкових платежів. Перші вже не зможуть продати свої авто за ті кошти, на які вправі були би розраховувати, якби не було масового ввезення вживаних. По відношенню до них держава поступає вкрай несправедливо, дозволивши масове порушення митних правил.
По-третє, дозволяючи ввозити сотні тисяч автомобілів, які вже давно не відповідають екологічним вимогам по вихлопним газам, держава по-суті погоджується з тим, що можна отруювати мільйони інших громадян, які, знаходячись на вулиці, вдихають отруєне повітря. Не впевнений, що ті, хто не є власником таких вживаних автомобілів, вважають це справедливим.
По-четверте, очевидно, що серед тих, хто хоче мати своє авто і готовий купувати вживане, більшість небагаті люди. У “нульові” та у період 2010-2013 років вони купували авто бюджетного класу. Саме у цьому сегменті виробляв продукцію АвтоЗАЗ. Співвідношення ціни та якості цієї продукції була у межах його азійських конкурентів цього сегменту.
За даними Асоціації УкрАвтопром, в останньому докризовому 2007 році, в Україні було виготовлено 380 тис. легкових авто, з яких 72,6% — це автомобілі АвтоЗАЗ. У тому ж році з України було експортовано 68,6 тис авто. Але проблема полягала у тому, що левова частина цього експорту була до РФ. До того ж був невдалий вибір партнеру. Компанія Daewoo, як відомо, збанкрутувала.
Отже, попри претензії щодо невисокої якості автомобілів, що виготовлялися в Україні, технологічна база для їх виробництва була і є.
Читайте: "Євробляхи" стали уособленням всього злого
Замість того, щоби, з одного боку, за допомогою інструментів податкової, митної, бюджетної та кредитної політики примушувати власників та менеджмент АвтоЗАЗ до збільшення рівня локалізації, диверсифікації та нарощування обсягів експорту, з іншого — стимулювати входження в Україну нових інвесторів, які готові були виготовляти нові автомобілі, у першу чергу, у сегменті бюджетних авто, політикою потурання масового ввезення вживаних авто, ми фактично зупинили АвтоЗАЗ і робимо безглуздими інвестиції у автомобілебудування повного циклу. У кращому випадку в Україні зараз відкриваються невеличкі заводи з виготовлення нескладних комплектуючих для європейських автобудівельних компаній.
Що ж до тверджень, що ввезення сотень тисяч вживаних авто стимулюватиме бізнесову активність, то, насправді, це лише може підвищити попит на імпорт комплектуючих, які, ніхто в Україні не виготовлятиме та пального. Що лише провокуватиме збільшення негативного торговельного балансу. Ну аргумент про збільшення робочих місць, де займатимуться ремонтом цього автомобільного мотлоху, то навряд чи це можна вважати ефективним та високопродуктивним видом діяльності.
Згадуючи ту же Польщу з наявними автозбиральними заводами та одночасною можливістю придбати дешевий вживаний автомобіль з Німеччини, слід враховувати два важливих фактори. Головним виробником автомобілів у Польщі є автоконцерн VW.
У Польщі з більшими ніж в Україні, але нижчими ніж у західноєвропейських країнах доходами населення найбільше виготовляються бюджетні, по польським міркам, автомобілі Skoda. Тобто, автомобілі цієї компанії займають головну частину ніші бюджетних авто. Тобто, те саме, що було з АвтоЗАЗ в Україні.
Так, дешевше можна купити вживані авто з тієї ж Німеччині, але там є доволі значні щорічні обов'язкові страхові платежі за використання цих авто. Чим старіше такий автомобіль, тим вищими є ці платежі. У Польщі вони можуть становити до вісімсот-тисячу доларів.
До речі, у Німеччині ці платежі ще вище. Вже не кажучи про витрати на утилізацію. Просто поставити десь такий автомобіль у дворі, щоби він там остаточно руйнувався, не вдасться. Або платиш щорічні шалені платежі, або витрачаєшся на утилізацію. Зараз, правда, у німців та поляків з’явилась чудова альтернатива — продати таке авто в Україну.
Витрачатися на їх утилізацію доведеться, схоже, українській державі. Бо жодних обов'язкових платежів власників авто в Україні на подібні цілі не передбачено. Ну а “зубожілі” українські громадяни, як ми добре розуміємо, платити за це точно не збираються.
Очевидно, що в Україні протягом усіх років незалежності відсутня стратегія розвитку, немає жодного поняття, що таке промислова політика та як за допомогою наявних у державі бюджетних, податкових, митних, регулятивних, монетарних інструментів забезпечити її реалізацію.
А тому, з одного боку, можна почути безліч скарг громадян, що в Україні немає виробництв та високооплачуваних робочих місць. З іншого — мантри наших лібертіанських швондерів, які пропагують, що промислова політика — це зло, займатися протекціонізмом власних виробників — це взагалі злочин. Хоча при цьому їх розуміння існуючих механізмів протекціонізму вкрай примітивні. Вони не мають жодного уявлення, яким чином уряди Польщі, Словаччині, Чехії, Китаї та багатьох інших країн залучають інвесторів, що створюють виробничі потужності.
Ну і усі наші швондери та шарікови щиро переконані, що громадяни повинні мати право без обмежень імпортувати будь-які товари, і бажано без сплати податків. Бо так вони стають доступнішими “зубожілим” громадянам.
Питання, який же тоді сенс займатися в Україні виробництвом продукції, якщо її з меншими клопотами та меншими податковими витратами можна імпортувати, наші швондери собі не задають. І як забезпечити мобілізацію до державного та місцевих бюджетів коштів в обсягах, які дозволять виконувати хоча би на мінімальному рівні державні функції, їх теж особливо не турбує. Вони щиро переконані, що це можна забезпечити на операціях покупки-продажу та надання послуг малим бізнесом.
P.S. Як завжди, прохання не тільки лайкати, але і поширювати.
