Чорна меса

Почнемо з бородатого анекдоту…

Замполіт викликав без п’яти хвилин дембеля, показав йому цеглину й спитав, з чим вона в нього асоціюється.

-З будовами комунізму!- бадьоро відповів той.

-Молодець! Правильно ми тебе виховали. Так тримати!

Другий солдат розмріявся:

-Повернуся до рідного села.., споруджу цегляний дім.., одружуся…

-Міщанством відгонить, але… терпимо!

Показав цеглину третьому, а він знизав плечима:

-З бабами, звісно, асоціюється…А з чим же ще?

-А баби тут до чого?-витріщив очі замполіт.

-Так у мене, на що не гляну, все з ними асоціюється.

Скандал навколо «політичних переслідувань» Марії Матіос за «публічну і письменницьку діяльність» почався з того, що група ветеранів образилася за порівняння пам’ятника Вічної Слави з фалосом - у книжці «Вирвані сторінки з автобіографії». Наївні люди! Не читали вони вшанованої Шевченківською премією «Солодку Дарусю», де ось як елегантно спілкуються поміж собою її герої:

…«Поклав Іван дримбу в кишеню, обтер губи і запитав на цілий автобус, ніби заторохкотів кулеметом:-А чи тобі, нензо лєста і курво остатна, мозіль не зробився на отій твоїй поморщеній штуці після весілля у Ріжні тої неділі, коли підфітькувала ногами на сіні коло цимбаліста, аж смереки ся жмурили з устиду, не те, що люди?

Та й далі узяв собі дримбу в губи.»

Або:

…«-Щось ви такі, Василинко, як би дві ночі коло Цвичка оберталися…

-Думаю, Парасочко, що вам би одної ночі стало, аби мати такий вид, бо ви би дві ночі коло Івана не витримали. Якби лиш захотів вас… але, видите, не хоче…не смакуєте йому, певно. Так що лиш хіба що думайте, як мене Цвичок вночі обертає…»

…«Ти, мерзо мерзенна, приймаку дурний, безродне насіння, ти, дурню остатній, що до такої самої дурної пристав, ти злодію галіцейський, паскудо паськудна… я на тебе управу знайду…»

…«-Курва ваща мама була!-кричав докторові у очі Цвичок.-Як ви її не хочете лічити, то я сам буду лічити, а вас най совість замучить, як остатну нензу…»

Принагідно зауважимо, що коли вже Марія Матіос, як і належить патріотці, не любить москалів, то чому вона займається пропагандою найгіршого, що вони в Україну принесли? Бо коли напередодні битви під Конотопом 1659 року князь Трубецькой заматюкався, то козаки й татари вхопилися за зброю: все могли пережити, але не образу рідної матері. Чом би нам не утверджувати саме цю традицію, спокон віків притаманну нашому народові тим більше в творах, рекомендованих для читання школярів? Що можна до них після цього мати?

Москалі, певно, наробили багато лиха, але одна з героїнь «Солодкої Дарусі» з тим не погоджується – і ось чому:

«-Всякої було, кумко… І добро і лихо робили. Я то ще пам’ятаю, як у сороковім році прийшли перші маскалі…То скажу вам, кумко, що та ті маскалі файно наших жінок просили, що легше було їм дати, як відказати. І що ви думаєте – ми давали потрохи, бо свій так файно не запросить.

-Що правда – то правда. І мене не один просив, але таки упросив лиш один…»

Така «історична об’єктивність» теж, мабуть, корисна для виховання тепер уже патріотизму українських школярів!

Та вершиною всього є ось цей епізод:

На Великдень один з героїв «Солодкої Дарусі» на ім’я Славко так набрався, «що хотів підпалити стодолу, а потім синє полум’я пішло йому з рота». А далі автор змальовує таку картину:

«Марія – непокрита голова – бігала по сусідах з криком і плачем: «Люде добрі, рятуйте! Христос воскрес! Славко гине!»

Микола – лісник, не встаючи з-за великодного столу, спокійно сказав розпатланій Марії, яка стояла безумна на порозі: - Марійко, висцяйтеся йому в рот, зразу попустить. Або розведіть коняків з водою та й влийте в рот конєчя, як не буде чим висцятися… Отамо на стежці коло Сокола колгоспні коні наслідили, а конски зібрати ніхто не зібрав.

Бідна тота Марія…Отак, як була, у великодній спідниці, заголилася посеред подвір’я і висцялася у синє полумя із синового рота. А Славка, поваленого на землю, неначе кнура до зарізу, тримав його тато із якимось приїжджим гостем».

Читати цей епізод спокійно міг, за висловом самої Марії Матіос, «хіба що дерев’яний чоловік», а не людина з християнською душею. На Великдень люди ніби ж христосуються між собою та припрошують до святкових страв навіть випадкових гостей, – а тут наш спокійний герой навіть з-за столу не звівся… Воно, звичайно, в житті усіляке трапляється. Але чому в романі такий пікантний епізод має статися саме на Великдень? І хто про таке пише – особа, котра претендує бути ледь не всенаціональним проповідником? От така, як бачите, в Марії Матіос повага до народної моралі та звичаїв… Це вже й на «чорну месу» схоже.

Втім, усього можна чекати від письменниці, де ліричну героїню твору «По праву сторону твоєї слави. Книга життя і смерті» зустрічає в райських кущах сам Святий Миколай. Галантно вклоняється, садовить її на килим з квітів, з лукавим усміхом частує амброзією й повідомляє їй, що вона «вибрана й мічена», бо в своєму «красивому животі» /це янгол послуговується таким виразом чи кавалір до флірту?/, бачте, дитину виносила. Окрім дуже й дуже сумнівних розумникувань, там можна прочитати: «Власне, у житті нас не навідують такі мислі, а поміж тим смітям, що злітається в голову, поки ти ще дихаєш, - дуже мало вічного, того , що застосовується частіше, аніж раз. Наші думки - як презервативи. Одноразовість – ось що рухає нами, поки ми можемо думати».

Цікаво, хто цей життєвий загал, від імені якого промовля письменниця? Демокріт, Сковорода, Володимир Вернадський?.. Та річ навіть не в тім.

Ну, коли думка в Марії Матіос асоціюється з презервативом, то чому ж і могильний обеліск не порівняти з фалосом? Але наївні люди побачили в цьому образу пам’яті їхніх полеглих товаришів на фронтах Великої Вітчизняної війни й посміли заступитися за мертвих, котрі оборонити власну честь уже не можуть. Їхній протест на адресу письменниці, що розпочала вишкіл біля Євгенія Марчука, котрий за часів Радянського Союзу був заступником начальника 5-го управління КДБ, а потім став головою СБУ, а завершила його на посаді прес -- секретаря РНБОУ Володимира Радченка, дехто кваліфікував як «донос». І закрутилася політична інтернетівська заметіль! «В Україні заборонили книги Марії Матіос»… «Письменницю Марію Матіос переслідують»… «Провокації проти Марії Матіос – знакова подія січня 2011року»…

Тут ми зупинимося, щоб трохи осмислити нашу бутність. Демократія у нас почалася з того, що ми повію назвали ненашенським словом путана – і яким же романтизмом повіяло від першої найдревнішої професії. Далі у нас убивця став кілером – і це зазвучало ледь не як назва престижної професії, яка має попит. Дистриб’ютер, ріелтер, іміджмейкер… це вам не торговець чи пропагандист у тому розумінні, які вкладали наші непросунуті попередники та й ми в своїй совковій обмеженості. А піар, а бренд… ви розумієте, що це означає? Тільки будь ласка, не кажіть про англійські слова «паблік рілейшен»: які там суспільні зв’язки, які громадські стосунки! У нас ці слова мають дуже конкретне наповнення: або ти оббріхуєш та поливаєш брудом того, хто тобі не подобається /чорний піар/ або прославляєш самого себе /білий піар/. Скромність, порядність, об’єктивність? До чого тут ці застарілі чесноти, коли в ринковому морі лиш тоді втримаєшся на поверхні, коли ти у всіх на слуху? При цьому зовсім необов’язково, щоб товар, зокрема й духовний, відповідав його вартості: на те існує рекламна упаковка. А в літературі кращого способу привернути до себе увагу немає як крик про політичні переслідування. І от Марія Матіос увідкритому листі до генерального прокурора Віктора Пшонки оголошує про те, що її «публічна діяльність, а саме письменницька творчість» потрапила в сферу зацікавлення Генпрокуратури та Міністерства внутрішніх справ …

За логікою речей, такими справами має займатися СБУ. Але там у Марії Матіос брат Анатолій Матіос у чині генерала. Мабуть, дуже потужні політичні сили були кинуті супроти бідної жінки, якщо такий родич не зміг її порятувати…

І на що ж скаржиться письменниця? 17 грудня 2010 року представники міліції Шевченківського райвідділу внутрішніх справ міста Львова за дорученням ГПУ розшукували її у видавництві «Піраміда», щоб вилучити з продажу «примірники книги «Вирвані сторінки з біографії», яка визнана «Книгою року-2010». Документи показувати міліція відмовилася. А після телефонної розмови з відстані продемонструвала «якесь доручення та ксерокопію сторінок книги Матіос». А 11січня цього року працівник міліції Печерського району у будинку, де родина Матіос наймала квартиру «ще за царя Гороха» розшукував гр. Матіос, демонструючи її колишнім сусідам розпорядження генпрокурора та ксерокопії сторінок книжки письменниці. Завважили про що йдеться? Не там, де тепер живе родина Матіос, творилися ці лиходійства, хоч у наш час дізнатися адресу проблеми не становить, а саме там, де вона жила «за царя Гороха». І не сусіди, яким крамольно показували ксерокопії сторінок твору письменниці написали листа до прокурора, а сама письменниця, треба розуміти зі слів сусідів, їм же робити нічого було як бігти до Марії Матіос з повідомленням про такі протиправні щодо її особи дії працівників міліції.

А тепер проаналізуємо ці скарги.

Якщо генеральна прокуратура прийняла рішення вилучити з продажу тираж «Вирваних сторінок з автобіографії», то нащо для цього розшуковувати Марію Матіос, котра, живучи в Києві, ну ніяк не могла зранку до вечора сидіти у видавництві «Піраміда». Невже для того, щоб спитати її згоду на вилучення? Тоді нас можна привітати: ми дожили до такої демократії, що силові структури питатимуть у злодія чи вбивці згоди на його затримання. А не дасть згоди – то далі крастиме чи вбиватиме. І знову ж таки звідки Матіос дізналася про таке ментівське свавілля - телеграмою її викликали працівники видавництва чи що? Тоді треба було ту телеграму, бодай приколоти до адресованого Пшонці листа… Зате яку оперативність проявило інтернет-видання «Українська правда», вже 12 січня 2011 року давши повідомлення про сенсаційну подію!

І, отак «постраждавши», Марія Матіос пред’являє звинувачення: «Такі дії працівників правоохоронних органів мають усі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я розцінюю як неприпустимі з точки зору здорового глузду та професіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що принижують мою людську честь, гідність і моє письменницьке ім’я, створюють дискомфорт моїй родині та близьким». Не втрачає нагоди й «попіаритись»: такі дії, бачте, не розуміють літагенти та перекладачі в Америці, Франції, Ізраїлю та інших країнах, які про це «знають із преси». До цього додамо: в Україні їх теж не розуміють, навіть судячи із скупих коментарів до публікації в «Українській правді», бо далеко не кожному можна повісити локшину на вуха й не кожний згоден нею трусити.

І це причина для опозиційних сил зчинити крик про «впровадження цензури на духовність» в Україні, про «перетворення держави на потворну диктатуру, де всеосяжний контроль встановлюється вже і над літературною творчістю, і над думками громадян»? Про намір уряду палити книжки? Невже ці сили не розуміють, що, вхопившись за інцидент, який не тримається купи, вони «опускають» самих себе до рівня базарного сварки?

Навіть коли все це не примарилося Матіос, то хочеться сказати ось що.

Ой, як же, пані Маріє розпанькала Вас ота сама Комуністична партія Радянського Союзу, членом якої Ви стали в двадцять років, коли Ви побачили шантаж своєї особи у візиті не знаю вже скількох міліціонерів до видавництва! А може ж вони хотіли там Вашу пікантну книжку роздобути, щоб самому прочитати її? Отак уже й полохатися треба? Чи, може, сестричка генерала СБУ Анатолія Матіоса претендує на статус недоторканної? Так ще ж не депутат ніби… Та шантажу чи психологічного тиску у діях міліціонерів стільки ж, скільки «доносу» в листі фронтовиків на письменницьку, дуже м’яко кажучи, безтактність по відношенню до того, що в цілому світі мають за святе – пошани до смерті ще й тих, хто боронив свою землю від загарбників. Зневаги до цього й справді не зрозуміє жодна людина – як не зрозуміє чергування великоднього «Христос воскрес!» з не дуже естетичним, тому й інтимним дійством. За винятком хіба що тих, хто сповідує сьомий сатанинський принцип: «ніщо не істине і все дозволене».

Бо чи не занадто ви, пані Маріє, легко, «попідфітькували ногами» біля закону України N1166-У1 /1166-17/, де статтю 2 доповнено ось таким абзацем –про поховання та похоронну справу: карається «…наруга над тілом.., або вчинення інших дій, що мали на меті зневажити родинну чи суспільну пам'ять про померлого, продемонструвати негативне ставлення до померлого, завдати образи рідним та близьким померлого, виявити зневагу до суспільних, релігійних принципів та традицій в цій сфері…». Що це – закони писані не для Вас? Але це те, чого суспільство не має права дозволяти хоч би й яким видатним особам – навпаки, саме значення для сусільства тих осіб вимірюється їхньою готовністю поважати й обстоювати закони, насамперед моральні.

Може, Ви справді боролися з символами тоталітарного режиму, як вважають прихильники Вашої творчості, - того режиму, якому за власним улюбленим виразом «люто» служили з двадцяти літ? Так це вже було: комсомолки тридцятих років, борючись з «опіумом для народу», заголялися перед іконами, писали непристойні слова під хрестами, спорожнялися в церковний посуд і вчиняли тому подібні сатанинські дійства.

Та, попри все, треба визнати, що бідна Марія Матіос таки ж зазнала політичних переслідувань, зазнала, нічого не скажеш. Маючи завдяки посаді доступ до формування переліку видань Шевченківського комітету за програмою Держтелерадіо «Українська книга», запланувала на видання своїх творів лише на 2010 рік 960 тисяч гривень - більше ніж на видання Шевченка, Франка й Лесі Українки разом узятих. Оце розмах! Оце поцінування власної особи!

Не було, немає й бути не може письменниці важливішої для України від Марії Матіос – зрозуміли?! Куди до неї тим, хто, відсидівши в сталінських таборах, тільки тепер прийшли у літературу.

А одержала бідолаха тільки 205 тисяч. Хіба ж не переслідування?

Тепер, щоб мати уявлення, з ким ми маємо діло, процитуємо ще один уривок з твору «По праву сторону твоєї слави. Книга життя і смерті», де героїня, котра й аборт зробила й й взагалі не дуже прагнула до праведності, у дванадцятому саду, куди Святому Миколаю ступати зась, зустрічається з Всевишнім: «І враз я з подивом і захватом збагнула: цей мій Тато впускає мене до себе. Я чула його обійми. Він пригортав мене як пригортають невісту у моторошній тиші весільної ночі; як пригортають знайдену в океані безглуздя й безуму самотню жінку… Якби моя воля, я була би півжиття прожила заплющена, в темряві лагідних рук і палючих цілунків. Але те, чого мені не вистачало там, я надолужувала в цю мить, коли солодке дихання уповивало мене безвольними пеленами могутнього чоловіка. Могутнішого я ніколи не знала».

Потрібні коментарі?

Чорна меса, правиться в українській літературі, чорна меса, яка визнає один закон: мені дозволено все, іншим – нічого. Що будемо з цим робити?