Останні закони суперечать філософії євроінтеграції, порушують європейські стандарти і рішення ЕСПЛ

Верховна Рада України до цього часу так і не спромоглася ухвалити проект Закону України "Про прокуратуру", який б дозволив запровадити цілий ряд європейських стандартів щодо структури, функцій та повноважень цього органу.

Натомість парламентом було прийнято окремі закони, які йдуть врозріз із побажаннями європейських інститутуцій, а також запроваджують окремі процесуальні інститути, які різко суперечать практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Верховною Радою України прийнято Закон "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" щодо утворення військових прокуратур" (реєстр. № 4446а), який дозволить знову відновити діяльність таких органів.

У цьому контексті зауважу, що існування військових прокуратур було розкритиковане Венеціанською Комісією та визнано типовим підходом радянських часів, коли органи прокуратури передовсім опікувалися відстеженням дій адміністративних органів держави (п. 21 Висновку CDL-AD (2009)048 від 27 жовтня 2009 року).

У іншому висновку щодо проекту Закону "Про прокуратур", яким не передбачалося існування будь-яких спеціалізованих прокуратур, Венеціанська Комісія зауважила, що "така зміна вітається, оскільки спрощення системи має на меті позбавити прокурорську систему цілої структури військової прокуратури, а також структур, які займаються питаннями транспорту, охорони навколишнього середовища тощо. Ускладнена структура успадкована від пострадянської системи і неодноразово була предметом критики з боку Європейського Союзу" (п. 27 Висновку CDL-AD (2012)019 від 15 жовтня 2012 року).

Крім того, незрозуміло, що заважає у системі прокуратури України займатися питаннями "спеціалізації прокурорів" замість створення "спеціалізованих прокуратур". Якщо у відповідній адміністративно-територіальній одиниці України є потреба у військових прокурорах, то можна у відповідній звичайній прокуратурі визначити прокурорів, які займатимуться виключно питаннями, пов’язаними з військовими злочинами. Однак не потрібно для цього вибудовувати окрему вертикаль органів, витрачаючи кошти на приміщення, матеріально-технічне забезпечення, підвищені гарантії і компенсації для таких прокурорів та інші видатки, пов’язані з їх утворенням та діяльністю.

Також вважаю, що оскільки відповідно до закону забезпечення військових прокуратур охороною, транспортом, засобами зв’язку, засобами індивідуального захисту, вогнепальною зброєю та іншим майном здійснюється Міністерством оборони України, то цей факт піднімає питання щодо незалежності таких військових прокуратур, оскільки фактично військовий прокурор здійснювати нагляд за дотриманням законів у органі, від якого він матеріально залежний.

Ще одним актом, прийнятим Верховною Радою України, став Закон "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції (реєстр. № 4311а).

Цим законом прокурорам, зокрема, надано повноваження щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб відносно осіб, які підозрюються у вчиненні ряду злочинів.

Не буду зупинятися на аналізі невідповідності цих положень Конституції України, оскільки це більш ніж очевидний факт. Варто лише уважно прочитати статті 29, 55 та частину 2 статті 64 Основного Закону України, які не допускають будь-яких обмежень (навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану) права на свободу та особисту недоторканість, в тому числі й такої складової цього права як неможливості затримання чи арешту інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Більш важливим у світлі сучасних євроінтеграційних прагнень діючої влади вважаю висловлення аргументів в обґрунтування позиції, що надання прокурору таких процесуальних можливостей прямо суперечить Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також практиці Європейського суду з прав людини.

Так, стаття 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує особі право на свободу та недоторканість. Це право є найважливішим у "демократичному суспільстві" у розумінні Конвенції (рішення у справах "Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії" від 18 червня 1971 року, "Вінтерверп проти Нідерландів" від 24 жовтня 1979 року, "Гарькавий проти України" від 18 лютого 2010 року).

Європейський суд з прав людини зазначив, що частина третя статті 5 Конвенції гарантує кожному, кого заарештовано або затримано за підозрою у вчиненні злочину, захист від свавільного чи необґрунтованого позбавлення свободи (рішення у справі "Акіліна проти Мальти" від 29 квітня 1999 року, рішення у справі "Гаркманн проти Естонії" від 11 липня 2006 року, рішення у справі "Мироненко і Мартенко проти України" від 10 грудня 2009 року, рішення у справі "Корнєєв і Карпенко проти України" від 21 жовтня 2010 року).

Важливою гарантією від такого свавільного позбавлення свободи є те, що згідно з текстом частини третьої статті 5 Конвенції після затримання особи або взяття її під варту вона має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою. Текст цього положення не передбачає жодних можливих винятків щодо цієї вимоги, оскільки інший висновок суперечив би чіткому значенню тексту цього положення (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Корнєв і Карпенко проти України" від 21 жовтня 2010 року).

Судова перевірка законності втручання з боку виконавчої влади у право людини на свободу є невід’ємною складовою гарантії, втіленої в пункті 3 статті 5, яка покликана звести до мінімуму небезпеку прийняття свавільного рішення. Згідно з принципом верховенства права, такий судовий контроль вважається "одним з основоположних принципів демократичного суспільства …, пряме посилання на який міститься у Преамбулі до Конвенції" (рішення у справі "Класс та інші проти Німеччини" від 6 вересня 1978 року) і "з якого випливають усі інші принципи Конвенції" (рішення у справі "Енгель та інші проти Нідерландів" від 8 червня 1976 року).

Важливим при цьому є те, що у розумінні положень частини третьої статті 5 Конвенції прокурор не є особою, яка здійснює судові функції. Так, Європейський суд з прав людини зазначив, що слід звернути увагу на той факт, що ні слідчі, до яких доставляються обвинувачені, ні прокурори, які схвалюють ордер на затримання, не можуть розглядатися як "посадові особи, наділені судовою владою" у розумінні пункту 3 статті 5 Конвенції (рішення у справі "H.B. v. Switzerland" від 5 квітня 2001 року).

У рішенні по справі "Йовчев проти Болгарії" від 2 лютого 2006 року Європейський суд з прав людини визнав порушення пункту 3 статті 5 Конвенції з огляду на той факт, що постанову про взяття заявника під варту виніс слідчий і санкціонував прокурор, але ніхто з них не бачив самого заявника. Крім того, ані слідчий, ані прокурор, на думку Суду, не були достатньо незалежними і безсторонніми для цілей пункту 3 статті 5.

У Рекомендації Rec (2000)19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя також передбачено, що держави повинні вжити відповідних заходів, щоб правовий статус, компетенція і процесуальна роль прокурорів були встановлені таким чином, аби не могло бути законних сумнівів щодо незалежності і неупередженості прокурорів. Зокрема, держави повинні гарантувати, що особа не може одночасно займати посаду і прокурора, і судді.

У ряді рішень щодо України Європейський суд з прав людини прямо констатував, що прокурор не може вважатися особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, оскільки він здійснює функцію обвинувачення у кримінальній справі та є стороною у цій справі, а значить не наділений рисами "незалежності" та "неупередженості" (рішення у справі "Меріт проти України" від 30 березня 2004 року, рішення у справі "Салов проти України" від 6 вересня 2005 року, рішення у справі "Невмержицький проти України" від 5 квітня 2005 року).

Необхідно також звернути увагу і на той строк, впродовж якого особа фактично буде позбавлена судового контролю щодо законності її взяття під варту – до 30 днів.

Наведу лише декілька прикладів із рішень Європейського суду з прав людини, щоб продемонструвати, які серйозні порушення при цьому допускаються. Так, у рішенні по справі "Корнєв і Карпенко проти України" від 21 жовтня 2010 року Європейський суд з прав людини зазначив, що на момент, коли заявник постав перед судом, який розглядав питання про законність взяття його під варту, він уже вісім днів перебував під вартою. Суд вважає, що такий строк не відповідає вимозі "негайності" за пунктом 3 статті 5 Конвенції.

У рішенні по справі "Оджалан проти Туреччини" від 12 травня 2005 року Європейський суд також встановив, що строк, проведений заявником під поліційною вартою до моменту постання перед суддею, становив щонайменше сім днів, що було визнано порушенням пункту 3 статті 5 Конвенції.

У рішенні у справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України" від 24 червня 2010 року Європейський суд з прав людини встановив, що заявник тримався під вартою у якості підозрюваного протягом більш як на 6 днів, не маючи доступу до суду, що є порушенням пункту 3 статті 5 Конвенції.

У рішенні по справі "Броуган та інші проти Сполученого Королівства" від 29 листопада 1988 року Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що навіть строк затримання, який становив чотири дні і шість годин виходить за рамки суворих обмежень стосовно часу, що його дозволяє пункт 3 статті 5 Конвенції.

Таким чином перебування особи під вартою без судового рішення впродовж такого тривалого строку (до 30 днів) не узгоджуватиметься із положеннями Конвенції. З огляду на це будь-яке рішення прокурора про взяття під варту можна оскаржувати до Європейського суду з прав людини і вимагати від держави поновлення порушених прав і свобод.

Перш ніж приймати такі зміни до Кримінального процесуального кодексу України, діючій владі варто було б пригадати, що прокуратура в Україні вже мала повноваження щодо надання згоди на арешт особи і лише за підсумками так званої "малої судової реформи" 2001 року прокуратура була позбавлена цих повноважень, як таких, що не узгоджуються із Конституцією України та положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Однак зараз діюча влада знову вирішила реанімувати такі повноваження.

Цікаво, як європейським експертам пояснюватимуть необхідність здійснення таких "євроінтеграційних кроків" щодо реформування прокуратури, особливо враховуючи той факт, що ще у резолюції 1262 (2001) від 27 вересня 2001 року Парламентська Асамблея Ради Європи закликала проводити реформи у сфері внутрішнього законодавства з урахуванням принципів і норм, гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини та судовими прецедентами Європейського Суду з прав людини.