Останні прогнози не залишають нас у невизначеності щодо складу майбутнього парламенту шостого скликання. Партія регіонів впевнено отримає три сотні відсотків підтримки виборців та ймовірно зкоаліціюється з комуністами, які цього разу на силу перескочать бар’єр. БЮТ та НС-НУ в сумі наскребуть ледь більше народної підтримки, ніж регіонали.

Таким чином, новий парламент ймовірно позбудеться володаря золотої акції в особі п. Мороза чи будь-кого, а тому просто поділиться на дві більш-менш рівні половини, яким нічого іншого не залишиться, як шукати дотичні точки у власних програмах, власних поглядах на життя, політику та гроші та у власній совісті.

Навряд чи варто чекати від парламенту дива, адже законодавці лише творять закони. А на їх втілення в життя класично потрібен час.

Тому пропонуємо поглянути на кілька кроків вперед і з непевного теперішнього подивитися у майбутнє, яке може виявитися більш обнадійливим.

Почнемо з простих математичних розрахунків: база підтримки комуністичної партії — це ті, кому жилося добре в часи Радянського Союзу. З цього робимо висновок, що до 2012 року, як це не прикро, усі ми смертні (поки Святий Грааль ще не надійшов у продаж до супермаркетів), тому кількість прихильників комуністичного світогляду ймовірно падатиме. Враховуючи рівень бажання лідерів КПУ змінюватися, рости та вдосконалюватися, чекати на різке підвищення рейтингу партії у найближчі роки не доводиться.

Таким чином, можна очікувати два варіанти: КПУ стане однією з десятків інших партій, які мало кому цікаві, крім самих себе та їх сусідів. Або Партія регіонів вчинить розумно і поглине свого парламентського союзника, отримавши очки в очах консервативного електорату.

І якщо вже у хід розмови пішов термін «консервативний», придивимося до поняття детальніше. Чому консервативний? Для консервативних партій характерне бажання максимум з наявного лишити, як воно є. Нічого не міняти, все лишити по-старому і вважати моральні принципи наших батьків та звичаї наших дідів нашим законом.

Відомий англійський консерватор Едмунд Бьорк написав багато розумних речей про користь побудови чогось нового, тісно базуючись на старому, на користі усталеного ладу та шкідливості його руйнування.

І справді, давно доведено, зламати набагато простіше, ніж побудувати щось нове. Революціонери постійно прагнуть повалити існуючий лад, але які вони мають ресурси для побудови нового, кращого ладу? Часто досить обмежені.

Тому перед руйнуванням варто добре продумати шляхи відбудови. Таким чином, партія, що декларує власну послідовність, виступає за стабільність, очевидно проповідує консервативні, принаймні, до певної міри, погляди.

Мова про Партію регіонів, до прикладу — лозунги кампанії 2007: стабільність та добробут; лозунги кампанії 2004: тому що послідовний. Стійка асоціативна лінія простежується неозброєним оком. Бажання підтримувати історичні тісні зв’язки з Російською Федерацією, небажання нових міжнародних порухів, як от вступ до НАТО, заклики посилити роль російської мови на теренах України, оскільки історично за роки буття України УРСР склалося так, що ця мова стала близькою її громадянам. Навіть бажання співпрацювати з представниками комуністичної ідеології говорить про певне тяжіння Партії Регіонів до правого, цебто консервативного крила партійного спектру України.

Таким чином, така-собі українська республіканська партія (на кшталт американської республіканської партії, яка є класичною консервативно партією у двопартійній системі) вже має всі шанси на довге і щасливе електоральне життя.

Продовжимо аналогію з американською двопартійністю (тільки тому, що ця система — класична двопартійна та успішна) — противагою для консерваторів повинні стати ліберали. Отож хто стане українською демократичною партією?

Неважко здогадатися, що для маніпуляцій у ліберальному спектрі залишаються БЮТ та НС-НУ.

Та чи можуть ці дві досить відмінні, дуже амбітні політичні сили об’єднатися заради лібералізму, свободи, втілення в життя всього нового, іншого, революційного? На слові революційного вже чутно вигуки «ой не треба», «та досить вже», «яка ж то була революція», але ми з вами говоримо про ліберальну партію як теоретичний конструкт, який прикладаємо до практичного українського політично-парламентського життя. А тому ліберальними поглядами для українського суспільства є такі, як вступ до НАТО, інтенсифікація співпраці з ЄС, США, розвиток свободи слова, совісті, свободи доступу до інформації, звільнення від корупції, сприяння розвитку інфраструктури та розширення міжнародної торгівлі на рівні окремих підприємств, подальша демократизація, європеїзація.

Такі загальні тези для цих двох політичних сил є цілком прийнятними і навіть пріоритетними, а ось у питаннях втілення їх в життя часто списи політиків стикаються не на жарт.

Але подумаймо, суперечності їх лежатимуть в питаннях не загально ідеологічного спрямування, а практичного втілення принципів у життя. Та чи має взагалі хоч одна політична сила в Україні на сьогодні план та засоби реформ для України? Ефективне управління, раціональне впровадження, інші гарні терміни — у щоденному вжитку політичних лідерів. Але на чудові теорії, раціональні пропозиції, ефективні концепції в руках українських політиків перетворюються на дещо зпопулізовані знаряддя всенародного ледь не миттєвого (ні, звісно, не миттєвого — за кілька років...) порятунку.

Такого не буває.

Нам не хочеться бути песимістами, ми не скажемо, що з кризи країна виходить кілька років, а стабілізується через десятки. Ми з вами знаємо, що така історична практика, але ми віримо в унікальність української нації та унікальність українських управлінців.

Тому ми просто подумаємо, а про що говорять всі ці стратегії, плани, концепції?

Для ефективної роботи кожну посаду повинна займати адекватна людина, не шахрай, не кум, не ледар. Чи має українська нація досить професійних кадрів? Чи прагнуть ці кадри співпрацювати з політичними партіями? Нарешті, чи мають наші політичні партії-лідери досить відповідних людей? Не просто людей, не просто надійних, чесних та освічених, а саме людей, які поділяють партійні погляди, які готові розбудовувати країну в заданому партією напрямі, які мають для цього досить знань та навичок у певній конкретній сфері, управлінням якої повинен займатися посадовець.

Знайти та мобілізувати таких людей — складне завдання для кожної партії, але це є ключ до успішного управління країною, до успішного реформування.

Варіант «і так зійде» не працює на рівні реального життя, коли доводиться працювати великою, масштабною командою, чи радше мережею, яка не має оперативного зв’язку між її ланками, яка не є досить мобільною, щоб швидко реагувати на помилки та бути спроможною їх виправити ще в ході виконання неправильного рішення.

Державний управлінський апарат — громіздка бюрократична структура, яка потребує дуже тонких стратегів, які змогли б адекватно працювати в її рамках.

Але чи варто вимагати від життя втілення наших ідеалів? Краще шукати ймовірнісні ниточки, що ведуть нас у майбутнє загального добробуту. Наприклад, спільні ліберальні нахили БЮТ та НС-НУ дають надію сподіватися через певний відтинок часу на формування єдиної міцної ліберально-демократичної партії, яка сповідуватиме прекрасні принципи свободи, змін та руху до досконалості.

Політичні реалісти всередині нас гучно заперечать, що Юлія Тимошенко не стане під ті прапори, що грозяться замайоріти яскравіше її самої. Але ті самі політичні реалісти всередині нас скажуть, що іменні утворення рідко переживають своїх героїв, а тому довгострокова перспектива впевнено обіцяє, що люди втомляться від сьогоднішніх героїв, які знайдуть свій спокій у власних успіхах, досягненнях та просто виростуть з своїх сьогоднішніх уповань.

А тому в ці холодні осінні вечори грітимемося біля полум’я стабільного двопартійного протистояння щасливого, навіть якщо і далекого, українського майбутнього.