Замість пошуку Шамбали ми ходимо в магазини і трахаємося

Чеченці – неприємна публіка, але в них є чому повчитися. Вони не їдять несвіжого. Якщо зелень до їжі зірвана більше, ніж дві години тому, її викидають. Миють лише в проточній воді. Якщо їжа несвіжа – краще поголодувати. Варто універсалізувати принцип уникати стоячої води і неякісних харчів, щоб зберегти здоров’я і самоповагу. Нема що дивитися по телевізору – не дивись. Нема за кого голосувати – не голосуй. Не дають добрих грошей – не працюй. Мова зберігає свідчення того, що подібного принципу дотримувалися наші предки: диявола часто звуть «нечистим».

Він своїм дотиком забруднює, замулює чисті, отже - найкращі, отже - рідкісні почуття. Ми їх майже позбулися і дізнаємося про них з літератури. Наприклад, Альберт Швейцер згадує, що в семирічному віці почув хор: «При звуках двох-голосного співу блаженство пронизало все моє єство… А коли я вперше почув духові інструменти, то майже втратив свідомість». Мова йде за кінець дев’ятнадцятого століття, швейцарське захолустя. Там було дуже тихо. Наші діти ніколи не зможуть відчути блаженства від музики. Її занадто багато в навушниках . Забагато задоволення, блаженство там не вміщається. «Нечистий» забруднив ефір другорядним.

Оглухла музика. А тиша чує

Ми лише тишу чуємо, вона

у прикордонні де відлуння дня

затихне, а душа вирує…

За знаряддя боротьби з нечистим отці Церкви впровадили піст. Позаяк важко утриматися від неякісного, час від часу треба утримуватися від усякого. Влаштовувати собі штучну тишу. Після голоду ми знову  одержуємо здатність відчувати смак джерельної води і насолоду від житнього хліба. Хліб, або скажімо, яблука, Слава Богу, не становлять дефіциту, натомість нам надзвичайно рідко вдається здивуватися їхньому смаку. Але ж Єва колись, скуштувавши яблучко, вирішила, що Адамові воно цілком замінить рай. Хіба що у 33-му ми їли крихти хліба так, як первісні мисливці, які заради нього полишали азарт погоні, щоб тисячі років гнутися з мотикою в полі.

Ми розширили географію і сильно продовжили «товарну лінійку», ми організували собі нові потреби і задовольнили їх небаченими раніше засобами, проте ми втратили більшість почуттів, які вміли відчувати раніше.

Всі свої гроші і зусилля ми витрачаємо на те, щоб задовольнити власну мавпу. Тобто, в своєму емоційному світі ми повернулися до «бази», до тваринних витоків.

Як підступно підмітили батьки стокгольмської школи бізнесу: всі хочуть лише ходити по магазинах і трахатися. Це вірно лише в маркетинговому сенсі. Навіть в цей буремний час наш емоційний світ значно ширший, ніж це відчувають у Стокгольмі. Адже ми ще потребуємо переживати співчуття до тих, хто з мелодраматичних причин не може трахатися чи ходити по магазинах. У нас є потреба безкорисливо сміятися біля телевізора над тими, хто не те купує чи не тих трахає. Нам не чужа жага мандрів по далеких екзотичних магазинах, чи бажання свободи трахання.

Корисно знати, що десь існує емоційний світ, до якого ми забули дорогу, «тезаврус станів», як каже Куринський. Шамбала, як це називав агент комінтерну Реріх, Гіперборея, яку шукали кілька мандрівних лицарів–тевтонців, коли на них накинувся величезний натовп смердючих псковичан під орудою якогось ординського посіпаки, Аркадія масонів, «Містична Європа» Тарасюка.

Стани емоційної Гіпербореї відомі і описані. Там немає нічого таємничого, просто дорога довга, доводиться сильно пригнічувати власну мавпу, не давати їй нечистот.

Я спробував накидати список відчуттів які іще зовсім недавно були доступні людям попереднього покоління.

Ось Гі Сайєр, який у сімнадцятирічному віці потрапив про призову до вермахту, і вижив, і залишив моторошні але чудові мемуари, пише, як опинився в обороні Кьоніксбергу, після кількох років боїв, поневірянь, жаху і там у нього раптом з’явилося «відчуття того, що я нарешті дійшов розуміння власної долі».

Відчуття власної долі – це велике відчуття Всесвіту і призначення буття, це неймовірне розширення власної душі.

Ряд християнських авторів кажуть про «благодать». Це одна з категорій віровчення, але нам цікаво, що буває відчуття наповненістю благодаттю, в порівнянні з яким «задоволення» - це галіме жлобство. Для себе, по-простому, я це розумію так, що Бог ніби відступив, зробив крок назад, щоб звільнити місце нашій волі. Ми, коли буваємо чесні з собою, гостро відчуваємо цю порожнечу, «відсутність» Бога, як екзистенціальну «занедбаність». І, скажімо, в молитві ми викликаємо Його до себе і іноді Він торкається нашої душі, підтверджуючі їй власну присутність. І це «благодать».

   Іще одне «гіперборейське» відчуття – це задоволення від спілкування з друзями. Зазвичай ми повідомляємо або вислуховуємо. Або теревенимо і це зазвичай фізіологічний процес релаксації. Бесіда в платонівському смислі майже вимерла і доступна лише дуже освіченим людям.

Давні греки, які знали толк у випивці, у перверсійному коханні, у спортивному азарті і в діонісійській несамовитості, однак вважали дружню бесіду найвищим з доступних людині задоволень. Мабуть, вони мали рацію. Ми не зможемо перевірити на собі. Навички втрачені.

   Якось надвечір у Венеції я випадково зайшов до невеличкої церкви. Там заощаджували електроенергію, і щоб роздивитися яку-небудь деталь оздоблення, потрібно було кидати монетку в найближчий освітлювальний автомат, тоді на дві-три хвилини запалювалося світло. Біля однієї з картин стояло кілька бабусь, наскільки я зрозумів, одна місцева, решта – її подруги з Британії.

Вони весь час підкидали в автомат монетки, щоб розгледіти цю картину – зображення якогось маловідомого святого, пензля якогось маловідомого автора. Бабусі були у захваті і веселилися, немов маленькі дівчатка. Вони вказували одна одній на ті чи інші нюанси композиції чи кольору і сміялися і кричали і сперечалися одна з одною і все це добрих півгодини. Я сидів збоку і дивився на них. Я, вміру вгодований чоловік, саме у розквіті сил милувався і заздрив цим бабусям, що вміють витягати стільки радості і стільки життя з живопису, а я не зумію ніколи.

Проблема в тому що ні відчуття власної долі, ні благодать, ні задоволення платонівського спілкування, ні куртуазне кохання, ні тріумф переможця в бою, ні азарт погоні, ні почуття єдності зі спільнотою, ні евристична радість, ніщо з цього не купується за гроші. В Гіперборею не продають квитків. Хоча, існує думка, що все це може замінити діацетілморфін. Так ось, правильні чеченці не вживають погано очищеного діацетілморфіну.