Я люблю і ненавиджу співвітчизників - 2

Я люблю Україну за те, що вона мені не заважає, не заважає вам, і ми всі в ній не заважаємо одне одному. Ненька дозволяє нам на будь-які наші забаганки і майже ніколи не б’є по руках. Антинародний режим Кучми, як з’ясувалося, так і не спромігся нікого репресувати всерйоз. Антинародний режим Ющенка теж доволі швидко зрозумів, що краще брати грошима.

Навіть свого найголовнішого ворога і батька української опозиції Павла Івановича Лазаренка Кучма віддав на розтерзання американцям. Сам полінувався. Вороги помаранчевих страждають на Рубльовському шосе. Ненька не заважає приватизувати, реприватизувати, рейдерствувати, не заважатиме експропріювати. У нас зручні у вжитку суди й найдешевші у світі мєнти. Цензура існує лише як виправдання журналістських лінощів.

У 2003-04 рр. Братство полюбляло тиранити київську мерію. Тодішній мер нервувався більше за теперішнього і приплачував ментам, щоб вони хоч іноді кого-небудь в’язали. Втім, гріх скаржитися, все миналося легко. Лише у 2005 році їм нарешті вдалося посадити трьох наших хлопців на дев’ять місяців до в’язниці, але для цього довелося напружуватися ледь не всьому репресивному апарату держави. Над цим разом працювали Президент, міністр внутрішніх справ, столичний главк і київський мер. І то, я переконаний, довелося доплачувати Шевченківському суду.

Україна не любить ув’язнювати своїх синів не тому що добра, а тому що «наплювати». В тюрмах сидять, або ті кого зовсім нема кому витягати, або ті кого замовили і добре заплатили. Свого часу кримінальні бригади були відстріляні і ув’язнені в результаті того що програли МВС у класовій боротьбі, а зовсім не тому що держава наважилася виконати свою одвічну репресивну функцію. Україна дає свободу, в т.ч. й свободу конкурувати за екологічні ніші. В цій конкуренції могли б перемогти й блатні як би сприймали всерйоз власні поняття.

Втім, повернемося до 2004 року. Сходи київської мерії. Черговий пікет Братства. Напередодні мав місце мордобій зі штрейкбрехерами, найнятими київським мером. Міліція захищала штрейкбрехерів і в’язала наших. Втім, наступного дня всі були звільнені. На пікеті головує жахливо нахабний Льоша. Хлопцю 20 років. До нього підходить міліцейський полковник, здається голова управління громадського порядку міста. Каже: «А що це ти вчора, Льоша, кричав у мегафон: «Хто побачить полковника Ісаєва, плюйте йому в морду». Так ось він я. Ну то й що? – Ну то й нічого! – , відповідає нахабний Льоша і плює полковнику в обличчя. Плює й тікає до сусідньої будівлі центрального універмагу. Мєнти ганяються за ним по п’яти поверхах, як у фільмах Джекі Чана. Нарешті ловлять. Побити не встигли, бо під’їхав я і далі була довга торгівля і перепалка і з’ясування стосунків і хлопці кидалися під колеса уазіка… Я пропускаю технічні подробиці. Закінчилося все адміністративним стягненням у сорок вісім гривень. Коротше, хочеш плюнути в обличчя офіцеру «при виконанні» - готуй сорок вісім гривень…

Безумовно, я трохи перебільшую. Льошу не покалічили і не посадили, бо була особлива політична ситуація, бо було Братство, бо я (по приколу) був кандидатом в президенти і міг натискати на ті чи інші важелі, проте в жодній західній країні це не минулося б легко. Україна не репресивна, бо їй все одно.

Істину не можливо помітити якщо дивишся прямо на неї. Погляд впирається в стіну на якій безладно рухаються тіні, і вони нічого не означають. Істину можна побачити лише краєм ока, в ситуації яка завжди складається несподівано і часто абсурдно. Я дивився на тих міліціонерів, розмовляв з полковником і краєм ока вловив для себе істину про Україну.

Я описав Вам цю ситуацію. Можливо і ви вловите.

Я люблю Неньку за те що вона на все закриває очі. Вона все дозволяє бо їй все одне. Але я ненавиджу її, бо вона нічим не допомагає, бо їй все одно.

Коли екзистенціалісти писали, що «людина занедбана і обирає себе сама», то для французів це була трохи «натяжка», а для українців саме те!

Це вірно, і щодо національного буття в цілому і щодо кожної побутової ситуації зокрема. На прикладі наших друзів татар, наших братів євреїв і наших вчителів циган, ми спостерігаємо, що будь-яка хоч трохи солідарна група тут має абсолютні переваги.

Натомість коли у Вас,  любий читаче, трапляться неприємнощі, Ви побачите навколо себе порожнечу і допоможуть Вам хіба що Ваші батьки. Більшість країн обходяться без імперативного мандату, бо там навіть депутати мають інстинкт триматися зграї. Варто виїхати з України, скажімо на південь, щоб опинитися в атмосфері людської взаємодопомоги. Араб буде годину торгуватися з вами за кожну копійку, проте відійдіть від базару на п’ятсот метрів, вас безкоштовно нагодують, якщо ви голодні, вас з задоволенням підвезуть і запросять на ночівлю. Варто виїхати на захід, щоб спитати дорогу. І ви здивуєтеся скільки зусиль витратять випадкові перехожі, щоб допомогти вам.

В Україні існує ганебна практика віддавати своїх сиріт для усиновлення іноземцями. Більшість таких дітей забирають американці. Це переважно діти, з вродженими хворобами. Багато, наприклад, хворі на даунізм. Зважте, що ці сироти мають родичів в Україні, та ті не хочуть їх бачити.

Я не люблю американців, але захоплююся ними. Коли востаннє вам спадало на думку взяти до себе в сім’ю дитину з церебральним паралічем? Мені теж ніколи. Кожний сирітський будинок – це ляпас національній гідності. А таких будинків у нас багато. Багато ляпасів. У неї вся морда червона, у нашої національної гідності. Я люблю і ненавиджу співвітчизників. Це нескінченна тема. Тож далі коли-небудь буде…