День Свободи

Торік президент Ющенко встановив своїм указом №1619/2005 нове свято – День Свободи, який має відзначатися щорічно 22 листопада. На ознаменування початку Помаранчевої революції, яка, за словами самого Ющенка, й дала Україні справжню незалежність.

Пам‘ятаєте торішнє велелюдне зібрання на Майдані, державних мужів у помаранчевих шаликах і феєрверк на честь свята, пам‘ятаєте передвиборні агітаційні ролики “Нашої України”, де головним гаслом було “Не зрадь Майдану”?

Але я не про те, як виглядатиме офіційне відзначення офіційного Дня Свободи цього року і не про те, чи виступатиме на Майдані прем‘єр Віктор Янукович. І не про те, чи буде влаштоване альтернативне святкування 22 листопада опозицією. А про справжній (принаймні, як на сьогоднішній етап розвитку країни, бо далі на цю роль вийде інша дата) День Свободи, який не встановлюється жодними указами.

І цим днем буде 4 серпня, коли у Верховній Раді відбувалися певні політико-правові операції, в результаті яких пізно ввечері був затверджений новий уряд.

А відтак нормальні громадяни України, незалежно від їхньої статі, віку, етнічного походження, мови спілкування, рівня доходів, одержали всі підстави відчути себе вільними. Причому вільними у двох головних сенсах цього слова. Як говорять філософи, “вільними від” і “вільними для”.

По-перше, чи не звільнило нас від ілюзій про існування в країні не тільки демократичної, а і легітимної влади ухвалення парламентом законодавчої заборони Конституційному Судові брати до розгляду питання про законність політреформи і підписання цього закону главою?

Те, що демократія несумісна з виведенням дій парламенту з-під контролю незалежної судової влади, – річ абеткова. А тим часом новий парламент прирівняв себе якщо не до Господа Бога, то до Папи Римського, законодавчо закріпив догмат про власну непогрішимість і непідсудність.

З яких міркувань цей закон підписав Віктор Ющенко – незрозуміло, але маємо факт: гарант Конституції санкціонував брудну гру з нею. Тим самим скасувавши власну легітимність як гаранта Основного Закону (бо ж реально влада легітимна не тоді, коли її представники мають посвідчення з написом “президент” чи “народний депутат”, а коли діє у правовому полі, інакше-бо Нюрнберзький трибунал не мав підстав для своєї діяльності).

Що ж стосується Верховної Ради (чи тепер доцільніше писати – верховної ради?), то її забавки зі скасуванням постанови від 10 січня про відставку уряду чи переписування регламенту, щоб заднім числом санкціонувати ті чи інші речі, зрештою, “пакетне” голосування за склад уряду (ще недавно більшість ВР гнівно виступала проти самого принципу “пакету”), свідчать: далі буде ще й не те. Депутати ще не раз переграватимуть закони, включно із Основним, у своїх шкурних інтересах.

Отже, панове, щодо пієтету до ухвалених у майбутньому цією радою законів і постанов ми вільні раз і назавжди, чи не так?

По-друге, призначення першим віце-прем‘єром і міністром фінансів Миколи Азарова, постаті, дуже добре відомої українським дрібним і середнім підприємцям за методами своєї минулої діяльності, політика, котрий уже провів через Верховну Раду схвалення бюджетної резолюції, де передбачене відновлення різних “вільних економічних зон”, завдяки яким мільярдери будуть звільнені від сплати податків, – чи не звільняє це, у свою чергу, нас від фінансових зобов‘язань перед цією владою?

Власне, навіть “помаранчевого” 2005 року через офшори йшло 63% продукції підприємств “Індустріального союзу Донбасу”, 61% – продукції металургійного заводу “Донецьксталь”, 74% – металургійного заводу імені Петровського, 75% – “Алчевськкоксу” і т.д., тоді як ми з вами щиросердно наповнювали бюджет.

І чи після того, як Віктор Янукович виявився, за власною декларацією про доходи, людиною середніх статків, у якої немає навіть авто і яка за рік одержала 38 тисяч 36 гривень 89 копійок, – чи маємо ми “світити” свої власні статки? Чи, можливо, зазначений розмір офіційних прем‘єрських доходів слід визнати максимумом, який нормальний українець оприлюднює перед податковою, виходячи з елементарного конституційного принципу рівності громадян?

По-третє, що робити з військовим обов‘язком? Армія і флот під орудою одвічно і довічно неголеного полковника Гриценка успішно реалізують тільки одну річ: власне самознищення і знищення всіх засобів до захисту країни. Скажімо, вже за “помаранчевої” влади на металобрухт був відправлений фрегат “Севастополь”, який потребував капітального ремонту, але після нього міг плавати ще 15-20 років.

А зараз полковник Гриценко знищує півтора мільйони одиниць стрілецької зброї та кілька тисяч переносних зенітних комплексів, - очевидно, щоб у разі серйозного конфлікту нічим було озброїти добровольців, голових до захисту України. Крейсер же “Україна”, здатний радикально змінити баланс сил у Чорному морі (і не тільки), продають у майже добудованому стані. Чому?

А ще термін строкової служби у цьому війську скорочений до року, що унеможливлює справді фахову підготовку з багатьох військових спеціальностей (кажу це як старший сержант авіації ППО ще радянських часів).

Отож чи навчать чогось у розваленій українській армії? І чи не краще вчитися добре стріляти і діяти по-бойовому самим, слава Богу, легальні можливості для цього зараз існують? І чи не означає конституційний обов‘язок захисту Вітчизни потреби захистити нашу армію і флот від “реформаторів”?

По-четверте, чи не час радикально звільнитися від пієтету перед “демократичним Заходом”? Зайве говорити про всіляких Аслундів, котрі чомусь вважаються у нас визначними експертами з усіх питань, а відтак щосили підтримують олігархічну модель капіталізму (спробував би він щось подібне запропонувати у своїй Швеції). Я про речі серйозніші.

От, скажімо, адміністрація Буша, виявляється, щиро вважає, що Віктор Янукович домігся висунення на посаду прем‘єр-міністра України “традиційним демократичним шляхом: напружено працюючи над одержанням голосів електорату, проводячи виборчі кампанії і займаючись політичною діяльністю”. Про це заявив 3 серпня на брифінгу для журналістів керівник прес-служби держдепу США Шон Маккормак. І додав: “Ми з нетерпінням чекаємо початку роботи з його урядом”.

Ось так. Чиє перо, крім Леся Подерев‘янського, здатне адекватно описати все це? Тому слід звикати до думки, що питома кількість дурнів на квадратний кілометр у найрозвиненіших країнах може бути значно більшою, ніж в Україні, а відтак стати остаточно вільними від надії, що “там” хтось нас любить, ба, навіть розуміє, що тут робиться.

Власне, хіба це тільки теперішнє лихо? Он у середині 1930-х років британські студенти засвистували і затопували Черчілля, котрий казав про страшну небезпеку з боку німецького нацизму. Бо ж Гітлер прийшов до влади цілком демократичним шляхом: напружено працюючи над одержанням голосів електорату... І далі за текстом.

Так само час звільнитися від комплексу залежності від Росії. Мовляв, ми завжди будемо прив‘язані до неї, бо ж газ, ринки і т.д. Який газ? За п‘ять років Україна здатна перейти на самозабезпечення газом, каспійська нафта вже пливе на танкерах по Чорному морю, а якщо висадити в повітря чи бодай відімкнути дві протиракетні РЛС, розташовані на Закарпатті і в Криму, то Росія перестає бути світовою державою, оскільки хто завгодно матиме змогу жбурнути жменю ракет по Москві, і вони залишаться непоміченими.

Інша річ, що потрібна влада, яка займатиметься справою, виходячи з українських національних інтересів, але це вже інша тема.

По-п‘яте, чи не час так само звільнитися від пієтету перед “світочами нації”? Я маю на увазі, звісно, не Івана Дзюбу чи Ліну Костенко, а сонм нотаріально завірених академіків, членів Спілки письменників, народних артистів та заслужених діячів всього на світі?

Скажімо, Національна академія наук більшістю голосів у травні обрала своїм член-кореспондентом Юрія Левенця, одного із головних архітекторів того виборчого беспредєлу, що відбувався 2004 року, всіх цих “каруселей” та “підрахуйств”. Пам‘ятаєте “транзитний сервер”? А от академіки вважають, що це норма для світоча вітчизняної науки.

Тому краще мати справу з сільськими тітками на базарі: то люди порядніші й у певному сенсі розумніші, ніж зібрання добре оплачуваних титулованих осіб. Про “золоті акордеони”, які насправді “лабають” під “фанеру”, чи “знаних письменників”, котрі спершу розвалюють Спілку на замовлення однієї з “футбольних” партій, а потім оперативно вишукують новому президенту предків серед запорозьких кошових, говорити зайве.

Тому, нарешті, чи не час звільнитися і від фальшивих (наче й “національних”) кумирів?

Загалом ми повинні стати вільні від того, щоб ототожнювати державу-країну і державу-владу. День Свободи знаменує той факт, що віднині держава-країна – це ми, а держава-влада – наш ворог, який не дає нормально облаштувати нашу країну.

Тому священний обов‘язок вільних громадян – оголосити цій владі терор. Ні, не висаджувати їхні “майбахи” у повітря, а просто безперервно тиснути на владу, у разі потреби дошкульно висміювати її, змушувати робити конкретні кроки на благо люду і всупереч власним інтересам.

Воно, звичайно, в теорії у влади не мусить бути власних інтересів, але час звільнити свої мізки від дурних і наївних теорій.

І мусимо пам‘ятати: найбільший наш виклик цій владі і найбільший прояв свободи – це здатність організувати власне нормальне життя так, щоб не кланятись за це жодній партії і жодному вождеві. На засадах моралі і звичаєвого права. Не даючи їм змоги купувати “мерси” за наші гроші.

Оце і буде “свобода для” – для життя.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "Оглядача"