В українській історії не розберешся без добрячого косяка

Завжди, коли спостерігаю, як святкують їхню незалежність нашої Батьківщини, перестаю бути патріотом.

Згодом здійснюю надзусилля і згадую пересохле болото під Берестечком, поскубаний Чорний ліс, переораний Холодний Яр і затоплені пороги Дніпра. У нас ще лишаються спогади, яких вони не замацали, і мрії, яких вони не заплямкали.

Утім, усі держави збудовані негідниками – кажу я собі – не має жодної, створеної святими.

Українську державу будували зовсім не ті, хто за неї боровся. Колиска нашої літературної мови – Полтавщина – була створена, заселена, розбудована катом українського народу Яремою Вишневецьким.

Кат Українського народу Ленін дав нам кордони значно ширші за ті, на які розраховувала Центральна Рада.

Кат Українського Народу Хрущов подарував нам Крим, а кати багатьох і багатьох народів - Молотов і Ріббентроп – приєднали всі західні області.

П’ятнадцять років тому українська держава, за яку боролися українські націоналісти, була створена тими, проти кого боролися українські націоналісти.

На відому фразу Винниченка про те, що нашу історію неможливо читати без брому, зауважу, що в ній не розберешся без добрячого косяка. Вона не тільки трагічна, вона дивовижно примхлива.

Російська історія проста й ординарна, як чорно-білий прикордонний стовп, який вони рухали все далі і далі від Москви. Розширення, смута, розширення, смута …

Російські архетипи закладали московські князі – сірі, невиразні, одномірні діячі, які неухильно слідували двом ідеям: вірно служити татарам і потроху збільшувати територію.

Навіть пізніші колоритні персонажі російської історії однозначні й не потребують складних трактовок. Іван Грозний – російське видання Генріха VIII, Стефана Баторія, Еріка XIV, Катерини Медичі та Сулеймана пишного – робив рівно те саме, що і всі його сучасники і хворів на ті ж самі психози.

Нічого загадкового в тому, як одягнутий за голландською модою Петро муштрував одягнутих за персидською модою боярів.

Тепер покажіть мені бодай одну українську постать без третього плану, без парадоксу, хоча б одну однозначно трактовану подію. Можливо справа в тому, що росіян виховували татари, а нас – литовці? Там степ панував над лісом (простір над хащами), а в нас ліс опанував степ (таємниче опанувало відкрите, широке). Литовці прийшли зі своїми князями, русалками, лісовими бісами, поганськими божками. Князів швидко не стало, а русалки і божки назавжди залишилися складниками нашої крові.

І все ж таки в зв’язку з виступом президента на Софіївському майдані та з черговим конгресом т. зв. українців варто згадати ключові для українського націогенезу століття. Зрештою, на цих двох століттях гніздяться рештки нашої національної свідомості.

Недавно видатний літературознавець Фішзон звернув мою увагу на те, що в російських билинах та казках зустрічаються діячі Києворуської доби, а в українських думах – за рідким виключенням – імена шістнадцятого та сімнадцятого століття. Ймовірно, для братів росіян києворуське – це героїчне. В пізніші часи функція народу – страждання, безособовість. Для нас Байда та Сагайдачний заступили й витіснили з пам’яті Добриню та Володимира Красне Сонечко.

В шістнадцятому столітті впали ціни на вогнепальну зброю, і стало можливим сформувати Січ – пішу орду. Чим і зайнялися нащадок литовських князів Дмитро Вишневецький та персонаж з чудовим українським ім’ям Предіслав Ляндскоронський. Ядро новітньої української нації було сформоване за межами тодішньої української території – у татарському степу. І це був знак успіху.

Подібно до цього вже в XIX столітті германська імперія була проголошена у французькому Версалі.

Подібно до швейцарців, ми були (і лишаємось) нацією найманців. Якось ми обсмоктували цю тему з видатним есеїстом Топчієм. Він зробив цікаве зауваження: Гаслом Хмельниччини було «збільшення реєстру». Дійшло до вимог про сто тисяч реєстру. Кожен реєстровий мав з собою по шість – вісім чоловік обслуги. Шістсот – вісімсот тисяч не бажало працювати, лише воювати і одержувати за це грубі гроші від польського уряду, або від будь-якого іншого.

Армію такої чисельності тоді не прогодувала б жодна країна, тож ситуація не мала вирішення. З тої самої причини Хмельницький не міг проголосити себе князем і заснувати козацьку державу. Тепер ТИ будеш нам платити? – спитали б його соратники.

Варто зауважити, що Україну XVI-XVII століття ми знаємо значно гірше ніж Україну XI-XIII століть.

Ми погано уявляємо як виглядало козацтво, зображень майже не залишилось. Ясно тільки, що зодягнуті вони були не в шаровари і не в шапки зі шликами, які ввели в моду угорські гусари лише в XVIII столітті. Оселедці – звичайна зачіска тогочасних гребців на галерах в середземномор’ї. Можливо, запорожці бачили в цьому якийсь особливий понт, подібно до того, як санкюлоти французької революції вдягалися в шапки марсельських каторжан.

Видатний військовий історик Артеменко колись задався питанням, якою мовою віддавалися на Січі ружені команди. Дійшов висновку, що німецькою. Він уявляв Переяславську Раду як юрбу людей, одягнутих в колети і капелюхи зі страусячими перами.

Утім, можливо, все це маячня і мають рацію Лисенко, Яворницький і Репін які вирішили, що козаки XVII століття виглядали як кримські татари XIX, або як поляки XVIII. Але ж ми не припускаємо, що ландскнехти тридцятилітньої війни були одягнуті як ландвер під Сєданом.

Найвидатніший український історик Брайчевський (якого в незалежній Україні видають тиражами в 500 екземплярів) трактував Хмельниччину як буржуазну революцію. Можливо він мав рацію, бо, по-перше, він завжди має рацію, а, по-друге, тому що у 1648 році окрім Хмельниччини в Україні, почалася фронда у Франції, повстання в Палермо, революція в Неаполі, повалення Штатгальтерства в Голландії, чергове загострення громадянської війни в Англії.

Ми були в руслі загальноєвропейського бунту. Навіть дивно, що ми проспали 1848 рік, коли не спав ніхто.

Як казав той самий Артеменко, «ми нащадки тих, хто сидів у схронах, і тих хто, стояв на вишках».

Нас об’єднують ті два століття, в які Україна була переповнена дивовижними трагедіями і шекспірівськими постатями, їхні імена звучать як урочиста, загадкова, примхлива мелодія козацьких балад.

Горе не в тому, що всі наші повстання були придушені, а в тому, що вони не перетворювалися на літературу, що полковники не були підперті письменниками. Жодного Шекспіра, жодного Шіллера.

Не треба конгресів, треба спалити опереткові шаровари і шароварні уявлення й сідати писати. І ставати знімати. Кадр перший, дубль перший. Marschieren unsere Regimenten // nach der bloden Kampf // Geoffnete Bruder Ukraine // Aus der Russisch Kraft.

Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, спеціально для "Оглядача"