Увеличить шрифт

1

2

3

Читайте также »

	»Скінхед і китаєць – браття навік!
	»Нічого нового
	»Жінки та гроші
	»Слово на захист Черновецького і себе
	»Опіум для народу

Не пропустите »

	»Новая муза Квентина Тарантино - порнозвезда
	»Владимир Кличко выбрал себе невесту
	»Укрощение строптивого. Советы девушки девушкам

Интересное »

“Ом - мані - падме - хум”, ми всі перебуваємо у пошуці Дао.

Якщо користуватися християнськими категоріями, мета пошуку звучатиме так: яким шляхом нам вилізти з цієї дупи?

Свій вихід пропонує Ющенко, інший пропонують комуністи. На щось там натякають регіони. Ми здогадуємося, що швидше за все ці варіанти є невірними, отже, небезпечними.

Це – ситуація тюремної камери, з якої треба робити підкоп. Один балбєс пропонує копати туди, і ми точно знаємо, що в результаті опинимося в караулці; другий мурзик пропонує копати сюди, і ми точно знаємо, що опинимося в тюремному лазареті; з пропозиції третього негідника ми точно знаємо, що потрапимо в штрафний ізолятор.

Вертухай безумовно, є ворогом, але ті, хто намагається вивести нас чи в штрафний ізолятор, чи в караулку, чи в лазарет, - хіба вони не є ворогами?

Так, це люди, які хочуть втекти. Але вони хочуть втекти не туди. Якби ми були в тюремній камері, то безумовно, їх потрібно було б різати заточкою чи заганяти під нари. Не вони мають визначати напрямок втечі.

Адже ми хочемо втекти на волю. Хоча на волі є багато прикрого. Там не будуть годувати за розпорядком, не будуть виводити на прогулянку, там ми не зможемо написати заяву тюремному начальству чи прокурору, там на нас чекають небезпеки; і головне, що там, на волі, нас будуть ловити. І коли ми, агітуємо тікати туди, де по нас навздогін будуть стріляти, - що ми чекаємо почути у відповідь від наших сусідів по камері?

Вони швидше оберуть можливість тікати у тюремний лазарет, де максимум, що може загрожувати – це повернення назад у камеру. І там не буде невизначеності. Вони швидше стукануть на нас тюремному начальству.

Свобода завжди є загрозою. І тому за нами мало хто піде. Свобода дістанеться одиницям. Якщо їм поталанить. Якщо вони зроблять підкоп, обдурять охорону, поріжуть заточкою опозиціонера на верхніх нарах.

Наші одномірні брати вірно відчувають небезпеку там, куди ми повземо. І за такого роду агітацію нас ніхто не буде любити.

Над нами все ще тяжіють народницькі уявлення. Ми споглядаємо світ крізь окуляри ХІХ століття. Нам здається, що потрібно загітувати велику кількість людей, що народ потрібно кудись повести; здається, що ті люди, котрі колись наважилися виступити проти Кучми, уже являють собою якусь цінність, і що б вони не говорили про нас, вони все ж у якійсь мірі є колегами в боротьбі.

Але рожеві окуляри ХІХ століття потрібно покласти в шухляду поряд з геополітикою та класовою боротьбою і забути про них. Тому, що ми одинокі. І ми завжди будемо в меншості.

Колись я закидав московському ісламісту Гейдару Джемалю: „Ви, мусульмани, хочете на весь світ нав’язати чалму”. Він відповів: „Я цього не хочу. Бо, виходячи з доктрини ісламу і зі слів пророка, ми завжди будемо в меншості”.

Більшість не буває святою, не буває відданою; більшість не веде боротьбу, бо це не її функція. І Гейдар Джемаль мав рацію.

Ми з вами, християни, завжди будемо в меншості. І ця меншість повинна бути боєздатною. Мова йде про створення нової опозиції. Вона не може бути сконструйована через політтехнології.

Це буде ціле скопище страйкових комітетів, низових профспілок, які звикли нариватися, релігійних братств, громадських організацій, які ставлять перед собою вузькі цілі. Хай ці маленькі зграї добиваються власного успіху і не терплять принижень. Варто навчитися рятувати себе, перш ніж рятувати націю.

Немає однієї України. Їх має бути безліч, цих Україн – у страйкомах, низових профспілках, братствах. Люди мають збиратися, практикувати солідарність і виборювати собі місце під сонцем. Тоді нація виникне швидко.

Жодна верхушечна дія і політтехнологія не посувають націогенез. Ми живемо в епоху постмодернізму, характерною ознакою якого є створення віртуального світу. Подія може і не відбутися, але якщо вона показана по телебаченню, пройшла по сайтах і розписана в газеті, вона нічим не гірше, ніж подія реальна. Вона пускає такі самі кола по воді.

Якби “примара комунізму” заблукала до Європи не у 1848 році, а зараз, вона не вирвалася б за межі екрану. Саме тому, коли ми пред’являємо опозиції: чого ж ви зібрали народ і не кинулися на адміністрацію президента, вони дивуються такій дурниці. Бо це не їхня функція, вони і не хотіли цього.

І вони можуть сміятися над нами, і матимуть рацію. Тому, що насправді їм потрібна була картинка. Їм були потрібні кадри на телеекрані і кілька гасел, тому, що вони так само спілкуються з аналогічними картинками на заході і на сході.

Коли ви граєте в карти, ви не воюєте і не займаєтеся тяжкою роботою. Але можете виграти гроші. За що боротися, коли ми граємо в карти? Ми розтасовуємо різнокольорові картинки. Це і є політика.

Безсенсово вимагати дії, вчинків, подвигу від людей, які займаються картинками, і весь їхній життєвий досвід підтверджує, що на картинках заробляються гроші і влада, а на «реальній боротьбі» - ні.

Перетасування картинок – процес нескінченний, і він не призводить до глибинних перетворень, які цікавлять нас. А нас цікавить націогенез. Нас цікавить збільшення кількості борців. Ми підозрюємо, що у нас є місія. Ми знаємо, що людина створена для великих планів і для великої мети. І всі картинки мають бути знесені вітром. І коли ми говоримо мовою цієї місії, термінами функції, подвигу і вчинку, - нас мало хто буде розуміти. І непотрібно, щоб розуміли. Бо нам потрібно лише кілька активних груп, які з’являться в Україні і будуть переслідувати навіть не національні, а свої власні цілі.

Час вирушати в дорогу. На ній валяються чудеса. Ви вирушаєте до Житомиру, а потрапляєте в Град Божий. Вигадати собі місію неможливо. Франкл казав, що сенс життя не можна вигадати, на нього можна тільки натрапити.

Ми не можемо сісти, напружитися надути щоки, і придумати собі сенс життя. Але об нього можна спіткнутися по дорозі. Ми просто йдемо, робимо роботу, чи воюємо війну, і натикаємося на сенс. І тоді ми раптом усвідомлюємо, що ми є всього лише знаряддям. Людина є знаряддям її власної місії. Голова існує для того, щоб пробивати стіни, людина створена для перевантажень.

Кожен єврей вважає, що, одягнувши талєс, він включається до общини, яка завжди буде його підтримувати. Якщо з ним щось станеться, вони будуть його витягати. Принаймні так у теорії. Кожен циган знає, що люди з його роду будуть витягати його з тюрми. І це є основою будь-якої общини. Коли ранні християни вступали в общину, вони дотримувалися неймовірної солідарності. Коли Святий Петро, який встиг втекти з Риму, почув, що загітованих ним людей схопили і збираються стратити, - він вернувся до них. Де це було у словах Христа, що він зобов’язаний повертатися? Ніде не було. Він повернувся із почуття солідарності. Він хотів вмерти разом із тими людьми, яких він привів до Христа.

І оця первісна солідарність забезпечила перемогу християнства.

Чеченець зазвичай може розраховувати на допомогу тейпу. Вони можуть його не любити, але його будуть захищати, за нього помстяться. Бо знають, що якщо вони зараз за нього не помстяться – це крах усьому. Тоді всі розмови про Аллаха не мали жодного сенсу; усе, за що вмирали їхні батьки, не мало значення.

Первісний рефлекс – триматися один за одного. Нічого нового. З цього починалося людство. Це прості речі, які для нас є найскладнішими. І саме ці речі продукують чудо.

Коли ми побачимо перед собою п’ятдесят українців, які просто із принципу культивують між собою солідарність, це буде означати, що ще не вмерла Україна. Що зернятко нації прижилося.

Усе починається з невеликих чисел. Непотрібно багато – потрібно, щоб хтось. І хай вони культивують цю солідарність із будь-яких міркувань. Із тих міркувань, що вони християни; із міркувань, що вони разом крадуть, - це неважливо.

Якщо ми з вами будемо правильно себе поводити і хоча б зрідка дивитися на небо – від Бога ми не втечем.

Він все одно дожене.

І тоді Він побачить в нас інструмент для виготовлення нового чуда. Амінь.

Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, спеціально для "Оглядача"