Увеличить шрифт

1

2

3

Читайте также »

»«Ми ж вам говорили, Вікторе Андрійовичу!»

Не пропустите »

	»«Кинотавр» назвал лучших из лучших
	»Кто более матери-истории ценен?
	»Петросян разводится с Еленой Степаненко. Фото любовницы

Интересное »

Жовтогаряча частина українського суспільства дружно голосить над воскресінням Януковича і засуджує рішення Ющенка, вживаючи метафори розряду “зрада нації”, а картинка, намальована українськими політологами та журналістами, починає нагадувати стару історію, розказану Мері Шеллі, про доктора Віктора (до речі) Франкінштейна та оживлену ним істоту.

Отже, Ющенко зрадив націю, продався, виявив слабкість, помилився, вчинив проти волі народу і зробив ще багато поганого, якщо вірити мас-медіа. Типова риса людства – пошук винного, щоб понавішувати на нього всіх собак. Сьогодні в Україні винним оголошено Президента. “Дуже важливе” внутрішньополітичне питання – хто винен у реванші донецьких, було вирішено безапеляційно, та чи маємо право ми формувати громадську думку, спираючись на заперечення, критику та протест? Чи не повинні ми спрямувати громадськість до дії, спонукати працювати на своє благо, благо своїх дітей та країни?

Спочатку давайте спробуємо пригадати хоч одну сучасну розвинену демократію (не плутати з розвиненим соціалізмом), де прихід до влади якої б там не було політичної групи може мати катастрофічні наслідки. Не пригадується, бо немає таких: демократичні засади разом із системою стримувань та противаг міцно тримають політиків у рамках встановленого курсу і дозволяють лише невеликі варіації відносно центрального курсу держави.

Держава, яка не має єдиного центрального курсу, яка характеризується відсутністю державницької ідеології, громадяни якої рідко пам’ятають прізвище останнього гетьмана чи суть Повчання Володимира Мономаха, а молодь якої душею й тілом прагне за кордон, на захід, ближче до золотого мільярду, не може претендувати на користування такими благами європейських і взагалі розвинених країн, як стабільність та наслідуваність політики.

Саме тому зміна влади – прихід до руля іншої політичної навіть не групи, а угруповання лякає і викликає потужний резонанс у суспільстві. Прихильникам Партії Регіонів бачиться райдужне майбутнє, побудоване новим месією, а прихильники помаранчевих найближчу перспективу країни перев’язали чорною стрічкою. Чи варто бути настільки категоричними?

Чи можна говорити про політичну відповідальність? Звісно, припущення, що політик може відректися від сказаних слів чи даних обіцянок, викликає обурення. Проте подумаймо ще раз, як часто нам доводиться самим відмовлятися від своїх слів? Чи завжди сліпе слідування поставленим задачам веде нас до успіху? Чи не краще повернути з кривої стежки, коли виявлено хибу власних суджень?

Політики, як сама держава, існують для того, щоб захистити населення від труднощів існування за законом “перемагає сильніший”, щоб створити безпечне середовище для співжиття людей та гарантувати його збереження як протилежність війні всіх проти всіх. Політична відповідальність може бути вимогою до тієї міри, до якої дії політика сприяють чи ні щасливому життю людей.

Площина політичної відповідальності, в силу убогості знань українського демосу у галузі демократичних моделей політичної діяльності, часто перетинається з площиною відповідальності іншого характеру, моральної, зокрема. Від політика вимагають не лише забезпечення нормального функціонування мегасистеми “Україна”, але й підтримання образу, який виборці хочуть в ньому бачити. Народ не хоче визнавати у своєму цареві-батюшці просто людину, а хоче, щоб той грав свою високу роль на належному рівні.

Критика політики Віктора Ющенка, небайдужість населення до банальних перипетій кадрових рішень нагадує радше свист по проваленій виставі, аніж конструктивне прагнення змінити життя країни на краще, внести лепту у розвиток держави.

Не хочу вдаватися в макіавеллізм, тому про рівень відповідальності за власні слова та моральність власних вчинків збоку політика не писатиму. Наголосити ж хочу на тому, що категорії відповідальності, моральності та подібних лежать у площині психічних особливостей людини, а тому не можуть безапеляційно засуджуватися – ну, психотип у людини такий, ну що їй вмерти?

Типова скарга політолога і йому подібних: “Мої розумні/корисні/оригінальні та надзвичайно ефективні поради ніхто не слухає!” А потім класичне: “А ми ж вам говорили, Вікторе Андрійовичу!” Але світ наш ми творимо своїми ж руками, то і той факт, що нас не послухали, означає не більше не менше ніж те, що ми були непереконливі, не змогли переконати у правильності та раціональності власних думок. Не варто ставити в вину Президенту Ющенкові, що він не зробив так чи інакше, у світі ми маємо справу з фактами. Люди вірять у доконаний факт, тому сприймати потрібно те, що є, а не гадати про те, що могло би бути і як би було краще.

Рішення Ющенка призначити на посаду прем’єра Януковича приписують хвилинному рішенню. Як безпосередньо до, так і одразу ж після призначення прем’єра голосять про те, що Ющенко схилявся до думки того, хто говорив з ним останній. Корять у непослідовності та слабкості.

Погляньмо на питання наступним чином. Ми всі цінуємо конструктивне ведення переговорів, всі ми ратуємо за пріоритети вислуховування аргументів усіх сторін, за сприймання усіх точок зору, за прийняття справедливих позицій.

Ющенко дав висловитися усім та зважив всі “за” та “проти”.

Третина українських громадян голосувала з Партію Регіонів України, чверть за Блок Юлії Тимошенко, ну і за інших відповідно. То чому ж ми ставимо під сумнів мистецтво переконання, яким повинні були володіти лідери цих політичних сил, щоб, по-перше, переконати частину українських громадян у власній здатності представляти інтереси останніх, по-друге, переконати людину на прізвище Ющенко у доцільності прийняття їх позицій з того чи іншого питання?

Політологи жаліються, що Ющенко не слухає радників, свою аналітичну службу і подібних. Окремо хочеться сказати про спроби порівняння аналітичної роботи в Україні з аналогами у США та Європі. Ну немає в Україні аналогів. Посилено намагаючись пригадати українські аналітичні центри, де думає більше однієї людини за раз, пригадую від сили два-три. Ми хочемо, щоб Президент замість думати власною головою слухав когось, а відповідав за рішення сам.

Увага, політологи! Замість корити політику Президента, варто подумати про стратегію державного розвитку, державницьку ідеологію, пошуки пробілів та недоліків української демократії та способів їх виправлення. Давайте працювати з фактами, а не робити розлогі умовиводи про те, що якби в роті у нас раптом виросли гриби, нам би і в ліс за ними не довелося ходити.

Науково доведений факт: передвиборчі обіцянки в більшості не виконуються. І навіть чудово знаючи всі ці тенета, кожного разу попадаєшся. Нас годують обіцянками зниження цін на газ, створення помаранчевої коаліції та іншою популістською лапшою, а ми не просто віримо і чекаємо на виконання обіцяного, затамувавши подих, ми ще з усією наївністю обманутої дитини вголос нагадуємо Юрію Луценку чи Олександру Морозу чи Віктору Ющенку про давно забуті казки проти ночі.

Думка, що в політику ідуть одні покидьки суспільства, досить поширена серед українців. Однак при наявності такого здорового цинізму вони виявляють дивовижний ідеалізм, наділяючи об’єкт їхніх політичних уподобань ледь не надприродними якостями, за допомогою яких він відремонтує діряву стелю, полагодить труби опалення чи ліквідує радянську двотижневу профілактику “холодний душ”.

Моя бабуся і досі вірить, що пенсії та зарплати зростуть, а ціни триматимуться на одному рівні, бо Віктор Федорович робить те, що обіцяв. Не вдаючись в джунглі економічних показників і випускаючи з уваги те, що кардинально змінити ситуацію (як економічний її переріз, так і будь-який інший) в країні чи то в кращу, чи то в гіршу сторону можна лише відчайдушними методами і навряд чи одноосібно, запитаю читача: “Чи давно у повсякденному житті ви стикалися з фактом невиконання зобов’язань?”

Від політиків – осіб, яким ми надали кредит довіри – ми вимагаємо відповідальності за власні слова та вчинки, ми хочемо бачити на чолі нашої держави сильних особистостей, які сильною рукою, не використовуючи при цьому недемократичних методів, триматимуть гетьманську булаву та служитимуть народові України, не вимагаючи нічого взамін.

Підігріті політичними сюрпризами виборці активно перемивають кістки немилим політикам, мало думаючи про рівень конструктивності чи взагалі адекватність власних суджень. А над цим варто задуматись. В першу чергу варто задуматися тим, хто відповідає за формування громадської думки: вихопивши речення чи думку з мішанини пафосних слів та саркастичного осуду, переконана вдалим зворотом людина, далека від політики, перетворює таку думку на фетиш і не втрачає більше зусиль на обдумування чи аналіз політики. І що ми маємо? Формування лінивої громадської думки гучними словами ображених аналітиків, що їх високоповажного висновку з архіважливого для держави питання враховано не було.

Критикувати, звичайно, можна і варто. Але першочерговим завданням повинно бути забезпечення стабільності, що має мало спільного з окремими особами. Протягом усієї історії людства харизматиків любили і ставили на чолі держави, довіряли їм прийняття найважливіших рішень. Сьогодні створена система стримувань і противаг, яка запобігає необхідності наявності у одного політика надзвичайного кредиту довіри, оскільки одна чи дві людини, чи навіть група, мало що здатні змінити у загальному ході життя держави: конституція та стратегія розвитку є надійними провідниками та стражами рівності та стабільності державного курсу.

Необхідно забезпечити свідоме ставлення громадськості, політиків, політологів, журналістів, всіх громадян України до норм законодавства, які були придумані не для того, щоб забезпечити роботою паперові заводи та друкарні. Закон як основа існування держави, а не окремі політичні фігури, стане твердим ґрунтом для розбудови демократичної, правової, соціальної української держави.