І росіяни, і хохли визнають вищість галицьких націоналістів

Націоналізм: тигр, який мусить уміти добре стрибати

Коли 30 листопада 1939 року Червона армія, співаючи заздалегідь написану для чергового "визвольного походу" пісню "Суоми-красавица", рушила стверджувати на фінській землі "владу трудящих", вона зіштовхнулася з дуже неприємним для себе фактом. Практично всі фіни, навіть нечисленні тамтешні комуністи, замість того, щоб “растворять доверчиво ворота” самозваним “визволителям”, виявилися націоналістами. І не простими, а чинними. Тобто такими, які вміло ловили у приціл більшовицьких вояків і без жодного вагання натискали на гачок. В одному уряді ефективно співпрацювали один із організаторів Фінляндської Робітничої Республіки 1918 року Таннер і руйнівник спроб створити "червону" Фінляндію Маннергейм (чиї війська свого часу розгромили загони Таннера, а його взяли в полон). Результат відомий: Фінляндія ЄДИНА серед жертв сталінської агресії зберегла і незалежність, і демократичний устрій.

І що цікаво: більшовикам не вдалося віднайти "п`яту колону" у Фінляндії не тільки за класовою, а і за етнічною ознакою. Ані місцеві шведи, ані жителі автономних Аландських островів, ані саамі, ані росіяни, котрі залишилися там жити після унезалежнення країни, ані нечисленні євреї не спокусилися щедрими обіцянками сталінських пропагандистів, натомість послали своїх представників до фінського війська. І не лише мобілізованих, а й добровольців.

Уже самий початок Зимової війни показав, що до чого. Червоні війська дві години не могли увійти у залишене фінськими прикордонними загонами містечко Теріокі - з дзвіниці православного собору влучно бив кулемет. Урешті-решт дзвіницю збили артилерією. Кулеметником виявилася 18-літня дочка місцевого православного священика, батько котрої був росіянином, мати - фінкою...

Ось що таке НАЦІЯ. Ось що таке справжній ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. Для декого - жахливе словосполучення, оскільки у нас міцно вкорінилася традиція, створена не тільки московськими та вітчизняними комуністами, а і їхніми західними колегами, ба, навіть представниками європейського ліволіберального інтелектуального дискурсу, традиція, яка фактично ототожнює націоналізм і нацизм, а чинний (себто дієвий, активний) націоналізм пов`язує з бандерівським терористом, котрий тягне хижі ратиці з удавкою до шиї юної вчительки-комсомолки. Насправді німецький нацизм має незрівнянно більше спільного з російським більшовизмом, аніж з націоналізмом поневолених народів – обидва є різновидами тоталітарного соціалізму, обидва в основу свого ставлення до інших народів кладуть імперський шовінізм, обидва найзапеклішими ворогами вважають світову демократію та все, що ж нею пов`язане (аж до модерної наукової царини: Гітлер говорив про "жидівську фізику", Сталін у колі членів політбюро назвав кібернетику "жидівською лженаукою").

Націоналізм же у своїй основі – це мобілізаційна ідеологія, яка існує у своїх історично ефективних, тобто дієвих і цивілізованих в міру можливого формах (визначний націоналіст Мохандас Ганді, 1942 року тимчасово скасувавши для тих індійців, хто ішов до армії воювати з Німеччиною та Японією, вимогу ненасильства, наголошував: навіть убиваючи ворога ви не мусите тим тішитися). Зауважте: йдеться саме націоналізм, а не патріотизм, бо ж патріотизм – це почуття, одне з нормальних людських почуттів, а націоналізм – надбудована над цим почуттям і закорінена в нього програма політичних дій. Ліві і праві, монархісти, соціалісти і ліберали, люди різного етнічного походження (ну, хто, власне, був барон Маннергейм, котрий і фінську вивчив після 1917 року?) довели свого часу, що фінська нація існує – і вона буде існувати, попри сусідство московського ведмедя.

А тепер до наших українських проблем.

www.umservice.net

Чи існувало і чи існує у нас щось, схоже на фінську національну єдність і на фінський націоналізм, котрий у мирний, спокійний час еволюційного розвитку, як і належить, переходить у латентний стан, поступившись іншим ідеологіям – соціалістичній, консервативній, ліберальній, - але у добу, коли нація постає перед викликом історії, відсуває всі інші ідеологічні схеми на задній план, об`єднуючи представників різних партій? Іншими словами, чи маємо ми механізм самозахисту українського національного організму? І як цей механізм проявив себе у минулі 15 років або й раніше, у кризові моменти соціального розвитку?

Відповідь на перше запитання – ні. Спроби національного єднання проголошувалися не раз, але жодна з них не була втілена у життя. А часом і спроб не було. Володимир Винниченко, очоливши 1918 року Директорію УНР, заявив – нам, мовляв, Україна потрібна або соціалістичною, або ніякою. Чи міг сказати подібне того ж року ув‘язнений у концтаборі “червоний фін” Таннер? На друге запитання відповідь буде звучати “так”. Але механізм самозахисту українців вочевидь принципово інший, аніж у нормальної нації, яка береться за зброю у разі насильства над нею. На третє запитання неможливо відповісти "так" чи "ні", але, виходячи з колосальних українських людських втрат упродовж ХХ століття (не тільки фізичних, а і пов`язаних із добровільною відмовою від належності до українства, що зробили десятки мільйонів осіб), можна стверджувати: цей механізм виявився вкрай малоефективним.

Про те, яку специфіку має механізм самозахисту української спільноти, якось іншого разу. Для охочих до самостійної роботи – два цікавих терміни: “vita minima” (Олександер Кульчицький) і “протеїзм українця” (Євген Маланюк), щоб наступна розмова мала під собою певний ґрунт. Зараз же – про націоналізм як складову імунної системи українського організму.

Скільки чути ремствувань від публіки з Східної та Південної України на “засилля галичан”, якими словами тільки не лають “галицких националистов” на форумах російського Інтернету! Вони, мовляв, змусили всю Україну відколотися від братньої Росії, вони нав‘язують мову тим, хто її зроду не хотів чути, вони зруйнували СРСР і ґвалтують наразі білорусів, щоб ті скинули Лукашенка... Та що там далеко ходити – пріснопам‘ятний Щербань у програмі “Свобода слова” не так давно розказував, що на Сумщині “помаранчевий заколот” підняли бойовики, привезені з Тернопільщини.

Але що це насправді значить? А те, що і росіяни, і хохли, і сучасні апатриди (тобто публіка, батьківщина котрої – гроші на своєму рахунку) в один голос визнають вищість галицьких націоналістів над собою, а також здатність кількох мільйонів людей, котрі налаштовані націоналістично, вершити долі не тільки Євразії, а й усього світу.

І це таки правда. Українські націоналісти Галичини не в останню чергу зумовили геополітичну неспроможність санаційної Польщі. Без впливу чинників ОУН та УПА Сталін навряд чи послабив би контроль за культурним життям в підрадянській Україні у 1940-і роки, на якийсь час дозволивши “червоний націоналізм” під іменем “українського радянського патріотизму”. Під час “Берлінської кризи” потенційна спроможність УПА разом з Армією Крайовою і литовськими “лісовими братами” перерізати шляхи сполучення між СРСР і радянськими військами у Німеччині та Чехословаччині порятувала Європу від “визвольного походу” червоних танкових армій. Нарешті, 1953 року, після смерті Сталіна, перманентний опір з боку українських та литовських націоналістів змусив ЦК КПРС послабити визиск колгоспів Західної України та Литви, через рік поширивши цю лібералізацію на весь Радянський Союз. Ну, і, нарешті, полонені українські, литовські і латвійські партизани, потрапивши до ҐУЛАҐу, назавжди зламали там старі порядки, коли кримінальники за сприяння начальства жорстоко знущалися з політв‘язнів. До паханів прийшли, як пише Солженіцин, “выдержанные широкоплечие хлопцы” і пояснили: або ви живете за певними правилами, або ми вам влаштуємо “рубилово”. У багатьох таборах довелося таки влаштовувати “рубилово” – тим самим надовго знизивши рівень злочинності в радянській державі...

Утім, націоналісти Наддніпрянщини (хоч їх і було значно менше) також дали більшовикам кілька копняків. По-перше, вони змусили Леніна-Сталіна визнати сам факт існування Української держави. По-друге, петлюрівські полковники Безручко і Змієвський зупинили 1920 року під Замостям кінноту Будьонного, яка рвалася до Варшави, а звідти – на Шпреє, Рейн та Марну. По-третє, саме наддніпрянці Дзюба, Світличний, Стус, Чорновіл, Лук‘яненко, Руденко сформулювали ті ідейні засади модерного українського визвольного руху, під прапори якого охоче стала галицька і волинська націоналістична піхота.

Отож фермент націоналізму постколоніальна Україна має. Але його потужність у десятки разів менша, аніж у фінів чи індусів. І в тому різниця між нами і ними. Основна маса нашого населення боїться стати нацією, тобто спільнотою вільних громадян Української держави, а відтак – володарями своєї долі. Що з того виходить – бачимо. А чому? Про це, дасть Бог, поговоримо іншого разу.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"