Глава держави вмів робити дітей та ганяти сепаратистів

Великий Київський князь Всеволод (1079-1093), третій із синів Ярослава Мудрого, який зайняв Київський престол, увійшов в історію України як один з найбільш освічених людей свого часу. Його син Володимир Мономах писав про батька, що він „сидячи вдома” знав п‘ять іноземних мов (ймовірно, серед цих мов були шведська, англійська і німецька).

Ярослав Мудрий, який заповідав своїм дітям перебувати в мирі та визнавати право старшого з-поміж себе на великокняжий престол, найбільше любив саме Всеволода. Ярослав навіть не дав Всеволоду окремого князівства, і той постійно перебував із ним у Києві. В управлінні державою князь Всеволод відзначився схильністю до компромісів, в ім‘я примирення усіх гілок Ярославичів.

По князеві Всеволоду залишив одразу кілька зображень.

Одне з них – на знаменитій фресці Софійського собору в Києві, де зображені сини Ярослава Мудрого.

Проте недолугі реставратори за часів Російської імперії в середині ХІХ століття спотворили  це зображення, в результаті поверх безцінних фресок замість синів Ярославичів зобразили жіночу композицію, якій дали назву „Віра, Надія, Любов”. Замість князівських шапок князевичам пов‘язали жіночі платки.

У ХХ столітті вчені порівняли результат цього малярства з гравюрою одного голландця, який у 1651 році зобразив  фрески Софійського собору, зішкребли мазню ХІХ століття і частково відновили первозданний лик зображених на ній Ярославичів.

Всеволод у цій композиції найменший. Тому він змушений був рахуватися із князюванням старших братів, і сів на великокняжий престол тільки після їхньої смерті.

Перебуваючи на Переяславському і Чернігівському князюванні, Всеволод постійно воював із половцями і торками – тюркськими племенами, що часто нападали на землі Русі, а також із своїм племінником – Олегом Святославичем, засновником династії Ольговичів.

Всеволод досить енергійно придушив кримський сепаратизм. До влади Чернігівських князів на той час належало Тмутароканське князівство – землі у Східному Криму.

Схоплений тмутароканськими хозарами за ініціативою Всеволода, Олег Святославич (у «Слові о полку Ігоревім» він має промовисте прізвисько «Гориславич») був засланий у Візантію, з імператорським двором якої Всеволод мав тісні зв’язки. Олег „відпочив” у засланні чотири роки, два із них — на острові Родос, після чого з новими силами взявся каламутити воду на Батьківщині.

Всеволод відомий тим, що 1086 року заснував перший в Україні жіночий монастир при збудованій ним же церкві Апостола Андрія. Першою монашкою стала його дочка Янка, яка постриглася після того, як в Німеччині насильно постригли в монахи її нареченого. Не так давно в Києві знайшли пряслице, на якому було написано „Янка даровала се пряслице Жирці”, однак безцінний експонат, як це, на жаль, часто буває у нас, безслідно зник з музею.

Літописець відзначив кінець княжіння Всеволода новими нападами половців (які, зокрема, спалили Прилуки), падінням метеорита, затемненням сонця та епідемією (швидше за все, грипу), від якої лише в Києві за зиму вмерло сім тисяч людей. Усе це віщувало не надто хороші часи.

Попри це, саме князювання Всеволода позначилося інтенсивним містобудівництвом, в тому числі будуванням численних кам‘яних церков, розквітом Печерської лаври, вирішенням важливих ідеологічних питань, цілком успішним придушенням сепаратизму та відносно успішним стримуванням степовиків.

За час його князювання на підконтрольних Києву землях було засновано, крім Києва, ще дві митрополії – Чернігівську і Переяславську, що ясно показувало, що саме ці князівства, які разом з  Київщиною одні лише звалися Руссю, були головними у всій державі.

Водночас, літописець пише про процес „ротації еліт” в оточенні князя: „Були йому в Києві прикрості більші, гірші, ніж тоді, коли сидів він у Переяславі. Бо коли він сів у Києві, прикрість була йому од синівців (племінників) своїх, тому що стали вони докучати йому, хотячи волостей,— той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги. І надходила до нього старість, і стали йому подобатися думки молодих, і раду він чинив із ними. А ці й почали його підбивати, і [став він] невдоволений дружиною своєю першою, а людям не можна було знайти княжої справедливості. І стали тіуни його грабувати людей і обкладати продажами, а він сього не знав у недугах своїх”.

Попри це, літопис дуже прихильно відгукується про Всеволода: „Сей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п’янства і похоті, тому й любив його отець його”.   

Діти начитаного князя стали людьми неординарними. Зокрема, від першої дружини – родички (можливо, доньки) візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха – він мав сина, майбутнього Великого Київського князя Володимира Мономаха та вже згадану доньку Янку.

Московія швидко зметикувала і спробувала „примазатися” до слави князя, одруженого з родичкою імператора „Другого Риму”. У 16 столітті в Московщині за шапку Візантійського імператора Мономаха і Київського князя Володимира Мономаха було видано фальсифікат – шапку-монголку середньоазійської роботи 14 століття (ймовірно, шапку хана Узбека) (http://ru.wikipedia.org). Ця шапка нібито мала надавати право Московії претендувати на спадок і землі Русі. Вочевидь, інших підстав для таких претензій московські царі винайти не могли.

Проте, як це часто буває, така очевидна і безхитрісна брехня лише підкреслила фальшивість претензій Москви на спадок Київської Русі.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”