УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Українські націоналісти програють війни ХХІ століття

Українські націоналісти програють війни ХХІ століття

Москва може спати спокійно: націоналістичних партій і рухів в Україні немає. Але не спить Москва – день і ніч веде боротьбу проти українського буржуазного націоналізму. Вкладає у цю справу мішки грошей, мобілізує російських телевізійників, кіношників, літераторів і політологів, а ще – різношерсту публіку з прізвищами на “-енко”.

І правильно робить Москва. Виходячи з її ж – як колишньої всесоюзної помийниці – інтересів. Як мегаполіса, всередині якого кружляє 4/5 грошей Росії, зібраних за рахунок грабунку цієї самої Росії. Як міста, що у своєму осерді має цвинтар вбивць десятків мільйонів людей і мавзолей самі-знаєте-кого. Проте нутром відчуває Москва, що український буржуазний націоналізм, навіть без свого втілення в масових партіях і рухах, живіший за десять Ленінів, а у разі свого перетворення з інтелектуального на політичний рух з легкістю – як це вже сталося на початку 1990-х – змінить обличчя Центрально-Східної Європи. І не на користь Москви, і не в інтересах Брюсселя, і не задля забаганок Вашингтона, Тель-Авіва, Пекіна, навіть братньої Варшави.

Увесь справжній український буржуазний націоналізм – це кілька десятків інтелектуалів, котрі впродовж останніх 15 років ведуть майже безнадійну боротьбу з інертністю патріотичного загалу, забобонами постсовєтського натовпу, дурістю і нефаховістю абсолютної більшості політиків та, звісно, з владою, підштовхуючи її (коли вдається) бодай до якихось притомних дій. А ще поодинокі бізнесмени, котрі діють так, як це належить робити представникам національного, а не хижацького чи компрадорського капіталу.

Взірцевим націоналістом був нещодавно убитий гендиректор і власник заводу ялинкових іграшок на Галичині Богдан Дацко. Справа не тільки в тому, що цей підприємець зумів перетворити збанкрутіле підприємство на господаря 35% європейського ринку новорічних іграшок, будуючи нові підприємства й розвиваючи виробництво на Батьківщині. Справа ще й у тому, що за 13 років з 278 працівників купленого ним заводу він звільнив тільки 1 (одного!!!) – за зраду корпоративних інтересів. Усім іншим він дав можливість заробляти. На момент убивства Дацка у нього було півтори тисячі працівників. Чи є у Донбасі, Дніпропетровську, Одесі чи Севастополі хтось подібний до чинного українського буржуазного націоналіста Дацка?

Хай земля йому буде пухом...

До речі: всі українські націоналісти, навіть ліві, є буржуазними. КҐБ мав у цьому рацію. Бо ж нація – це витвір буржуазного типу суспільного розвитку і водночас його передумова. А ще нація – це спільнота вільних громадян. Поза нацією і поза буржуазним типом розвитку громадяни як такі відсутні, є тільки підданці або холопи. конецформыначалоформыBürgergesellschaft або Bконецформыначалоформыürgerliche Gesellschaft – не даремно ж так звали Гегель і Маркс громадянське суспільство. А от поняття “російський буржуазний націоналіст” у термінології КҐБ не було. І не випадково. “Їм (революціонерам) потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія”, - сказав колись прем‘єр Російської імперії Столипін. Ці слова наввипередки цитують сучасні московські політики, столипінськими реформами захоплюються ті, хто вважає себе у сусідній державі “правими” і навіть “лібералами”. Але які вони, в біса, ліберали? Яка різниця між російськими “революціонерами” та “реформаторами”? У методах діяльності – є. А в цілях – мізерна: і тим, й іншим не потрібна, ба, навіть небезпечна вільна людина.

А яка ж нація, якщо не спільнота вільних людей? Що, спільнота вірнопідданих рабів? Спільнота будівничих великої держави, яка несе світу “небачено високу” духовність під омофором “Газпрому”? Тоді це зветься якимось іншим словом, хоча й може нагадувати націю – як викопний іхтіозавр нагадує дельфіна.

Не випадково Адольф Алоїзович, йдучи до влади під гаслами захисту інтересів німецької нації (і дещо таки зробивши для цього), став потім усе більше перейматися проблемами арійської раси, її чистоти, доконаності, панівної ролі, - й дострибався до того, що став використовувати німців як сировинний матеріал для реалізації своїх фантасмагоричних ідей. Був націоналістом єфрейтор – і весь кінчився, перетворившись на маніяка антинаціональної імперської величі, як із зловтіхою констатував його головний конкурент і колега у світовому масштабі, знаний фахівець із національного питання Сосо Джуґашвілі.

Тому дуже просто відповісти на запитання, хто вони, головні борці з українським націоналізмом, а відтак – з імунно-захисною системою української нації, яка досі не подолала триєдиного змія, що не дає їй зіп‘ятися на ноги і впевнено йти вперед, власне, сформуватися у спільноту вільних громадян: постколоніального, посттоталітарного і постгеноцидного статусу України. По-перше, це різного ґатунку прихильники “великої Росії” (як у них, так і у нас), для яких вільна людина (будь-яка, не лише українська, а й естонська, грузинська, власне, й російська) – перешкода на шляху реалізації їхніх планів.

По-друге, це вітчизняні олігархи, їхня обслуга, їхні попихачі й усі, хто годується з долонею цієї публіки. Для цих персонажів консолідація української нації (яка неможлива без націоналістичного ферменту) – це пряма загроза їхньому способу здобування статків та їхньому способу життя (Білл Гейтс, як представник вільної нації, не має потреби їздити на “мерсах” та “майбахах” – в Америці та таких авто, які полюбляють наші олігархи, їздять Буші та наркоділери...).

По-третє, номенклатура (вихідці з КПРС і діти “батечка Кучми”), яким “розбудова держави” миліша за побудову країни і які прагнули б мати у цій державі вірнопідданий народ, а не вільну націю, якій би хоч-не-хоч, а довелося служити.

По-четверте, це найбільш нікчемний, за словами академіка Івана Дзюби, різновид “общєчєловєков” – малоросійський, заражений почуттям меншовартості і нікчемності української культури у порівнянні з великою російською культурою, яка, мовляв, вбирає в себе всі “общєчєловєчєскіє” досягнення.

По-п‘яте, ті міжнародні фінансові та промислові кола, які не сприймають перспективи перетворення України на державу з розвиненою сучасною економікою (а це закономірний наслідок національної модернізації); для цієї публіки Україна – не більше, ніж сировинний ресурс та постачальник дешевої і кваліфікованої робочої сили. Можна назвати “по-шосте” і “по-сьоме”, але сказаного, мабуть, досить, щоб побачити: запеклу боротьбу із “українським буржуазним націоналізмом” ведуть ті, кому не потрібна українська нація як повноправний суб‘єкт політичного, економічного та культурного життя.

Та найголовнішими і найпослідовнішими борцями з українським націоналізмом, як це не парадоксально, наразі є ті партії і рухи, які дуже голосно проголошують себе націоналістичними або ж націонал-демократичними й обстоюють інтереси “корінної нації”.

Чи варто зайвий раз доводити, що ідеологи цих політичних сил не розуміють, що таке нація, і користуються методологією проФФесора Дмитра Табачника, ототожнюючи етнічне і національне? Панове, нація завжди корінна; належність до неї якщо і вимірюється чинником крові, то не її містичною “чистотою”, а готовністю віддати її за Батьківщину!

Проте справа не лише в тому. Ті, хто вважає себе націоналістами, впритул не бачать головної проблеми, від якої залежить незалежне і вільне буття української спільноти. А от невигойний ліберал, львівський історик Ярослав Грицак її бачить. Це – енергетична безпека. Ліберал Грицак вважає, що ця проблема важливіша за політичну демократію, за формування громадянського суспільства і ще за купу речей, без яких сучасна країна неможлива. Але – ХХІ століття це століття війн за енергоресурси, підкреслює Ярослав Грицак. І тому все інше має бути сконцентроване і мобілізоване навколо енергетичної безпеки, а відтак – диверсифікації потоків енергоносіїв і розширення видобутку власних вуглеводнів.

Інша людина, яка добре бачить цю проблему – публіцист, а за основним фахом ще й гірничий інженер Євген Ґолібард. Почитайте його статті, книги, інтерв‘ю із професіоналами, - там ідеться про здатність України забезпечити себе вуглеводнями буквально на сотні років наперед і про ті політичні й економічні сили, які в силу тих чи інших причин виступають проти національних інтересів, не даючи розширити видобування власних енергоносіїв. І що? На презентації книг Ґолибарда збирається кілька десятків недобитих інтелігентів та – у кращому разі! – один-два політика другої руки.

А тим часом проблема не суто українська: європейські уряди в останні роки опинилися в дуже складній ситуації, адже під тиском своїх традиційних енергетичних лобі вони не займалися проблемами розвитку нових видів енергії чи форсованим будівництвом нових нафто- і газогонів, а відтак російський енергетично-геополітичний наступ спіткав їх зненацька. Ці уряди внаслідок цього змушені дотримуватися подвійних стандартів, і хто знає, чи не почнуть вони завтра “здавати” геополітичних партнерів, навіть деяких із нових членів НАТО та ЄС, не кажучи вже про Україну?

Друга проблема з нашими націоналістами – це те, що вони себе позиціонують як “праві”, а націонал-демократи – як “правоцентристи”. Ні, звичайно, мають право на життя і праві націоналісти, але ж є і ліві. У кризові моменти розвитку країни потрібна наявність та єдність лівих і правих націоналістів – як, скажімо, в посткомуністичній Польщі, яка швидкими темпами увірвалася у НАТО та ЄС (за лівого президента, між іншим!) – і поводиться у цих організаціях без жодного пієтету до часом дурнуватої “старої Європи”, скажімо, нещодавно заблокувавши фактичну “енергетичну капітуляцію” європейців перед Росією. Та що там – у Польщі навіть комуністичні лідери Владислав Гомулка чи Войцех Ярузельський мали виразно націоналістичні переконання.

До речі: В‘ячеслав Чорновіл був лівим націоналістом (якщо слово “лівий” вживати в європейському сенсі), і коли Народний рух був лівонаціоналістичним, він мав успіх у виборців і вплив на велику політику. А коли після Чорновола і Рух, і УНП спробували перевести себе на правий політичний фланг, вони закономірно де-факто померли.

Отож зараз націоналістичні партії і рухи в Україні відсутні, а без цього світоглядно-політичного ферменту видряпування з перманентно кризової ситуації у нас не вийде. І до Європи ми не прийдемо, а в кращому разі залишимося “сірою зоною” Євразії-Азіопи.

Сергій Грабовський,заступник головного редактора журналу "Сучасність"

Читайте також: І росіяни, і хохли визнають вищість галицьких націоналістів