Реваншист-мокрушник тікав з Києва у паніці

У середньовічному Києві утворився унікальний порядок спадковості, коли вся земля, підкорена Києву, вважалася легітимною спадщиною всього князівського роду.

Русь, тобто землі нинішньої Центральної України, вважалися Батьківщиною (вотчиною) всіх князів династії, а решта земель – залежними від цієї спільної для князів Батьківщини. Князюючи в далеких Смоленськах і Новгородах, князі часто просили ховати їх на Батьківщині – тобто в Києві. 

Київ за цих умов як правило належав найстаршому з роду. Таким  чином, як правило, брат, а не син князя, успадковував владу в Києві.

Такий порядок спадковості був для України традиційним і діяв ще за часів Скіфії – держави VII століття до н. е.– ІV ст. н. е., коли влада вважалася власністю одного роду царських скіфів – паралатів. Між тим, у Європі й Азії, на відміну в України, сам монарх, а не його рід, вже сам по собі вважався володарем – достатнім джерелом легітимності.

Після смерті Володимира Великого численні його нащадки, які мали різних і різноетнічних дружин, незабаром почали з‘ясовувати, хто має більше право на головний Київський стіл. Це була боротьба за формулою „все або нічого”. Річ у тім, що за усталеною традицією Великий Київський князь міг у будь-який момент перевести місцевого князя на інше князівство, або взагалі „звільнити” його, ні в кого не питаючись.

Великий князь Київський Володимир Великий мав до дванадцяти жінок і близько 800 наложниць. Від офіційних дружин він мав близько п‘ятнадцяти дітей:

„І від неї (Рогніді) родив чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода,— і двох дочок; від грекині Святополка; від чехині — Вишеслава, а від другої чехині — Святослава і Станіслава; від болгарині — Бориса і Гліба”.

Один із синів Володимира Великого Святополк був сином грецької черниці, вивезеної з походу на Балкани і подарованої князем Святославом Завойовником своєму синові Ярополку. Літопис пише, що після убивства Ярополка Володимир взяв за себе братову дружину, коли вона вже була вагітною. Від неї народився Святополк. У 988 році Володимир дав Святополку княжіння в місто Турів (нині крихітне містечко на кордоні Білорусі й України). У 1009 році Святополк одружився з польською князівною, дочкою польського короля Болеслава Хороброго. Святополк ніколи не вважав князя Володимира легітимним князем, а, натомість, вважав узурпатором. Він брав участь у змові проти Володимира, за що був позбавлений туровського князівства і ув’язнений разом з дружиною близько 1012 року. Після смерті Володимира Великого, за деякими іноземними даними, Святополк утік із в’язниці до свого тестя у Польщу, не встигнувши навіть взяти з собою дружину.

Однак, вітчизняний літопис повідомляє, що після смерті Володимира великого 1015 року Святополк сів у Києві, і намагався підкупити киян роздачею майна. Однак, кияни не сприйняли його, бо чоловіки-кияни були в цей час у поході проти печенігів під керівництвом князя Бориса. Військо закликало князя Бориса здобути стіл силою, однак той відповів: «Не буде того, [щоб] мені зняти руки на брата на старшого. Коли отець мій помер, то сей мені буде замість отця». Це почувши, військо від нього розійшлося.

Між тим, за намовою Святополка якийсь Путша разом із вишгородськими боярами вбили Бориса, зустрівши його без війська на річці Альті (сучасна назва річечки – Ільтиця, на південному сході Київської області). Коли князь молився в шатрі, повідомляє літопис,  „і тут напали на нього вони, як ті звірі дикії, з усіх сторін шатра, і простромили його списами, і пронизали Бориса. І слугу його, що князя прикрив, упавши на нього, пронизали із ним”. Святополк за цими даними наказав добити князя, який ще дихав: „Окаяннії ж убивці прийшли до Святополка, ніби славу маючи, беззаконники. Імена ж цих законопереступників є: Путша, Талець Єлович, Ляшко. Отець же їх — сатана”.

Святополк підступно послав гінця по князя Гліба, який нічого не знав, сказавши, що князь Володимир захворів. Коли по дорозі до Києва Гліб почув про смерть Бориса, він дуже тужив за братом. Під час молитви послані Святополком убивці на чолі з якимсь Горясиром вдерлися на корабель, а невелика дружина Гліба розгубилася.

Також Святополк послав убивць до древлянського князя Святослава, які настигли його в Карпатах, під час втечі до Чехії чи Угорщини. Між тим Ярослав зібрав військо – тисячу варягів і сорок тисяч новгородців та чуді. Літопис чітко пише, що новгородці Руссю не вважалися, бо за Святополка виступили „вої без числа, і руси, і печеніги”.

Два війська зустрілися біля Любича на Чернігівщині. Воєвода Святополка з характерним іменем Вовчий Хвістпочав глузувати з новгородців, їздячи коло берега й говорячи: «Чого прийшли ви зі шкандибою оцим? (бо Ярослав справді був кульгавий) А ви теслярі є! Ось ми заставимо вас хороми наші зводити!» Однак, на вечір Святополк із дружиною упився. На ранок Ярослав у лютій битві з похмільним військом відсік печенігів від війська Святополка, і загнав його дружину на лід озер, де багато з них потопилося. Святополк між тим утік у Польщу, до свого тестя Болеслава Хороброго.

Далі літопис повідомляє: „У літо 1018 рушив Болеслав, [князь лядський], зі Святополком на Ярослава, з ляхами. Ярослав же зібрав множество русі, варягів, словен, рушив супроти Болеслава і Святополка, і прийшов до города Волині, і стали війська по обидва береги ріки Бугу”.

У 1018 році відбувся тимчасовий реванш Святополка. Воєвода Ярослава Блуд насміхався з Болеслава, погрожуючи, що „проштрикне йому тріскою його товсте пузо”, за що й поплатився.

Вітчизняний літопис повідомляє: „Був бо великий і важкий Болеслав, так що навіть на коні не міг він сидіти, але був тямущий. І сказав Болеслав до дружини своєї: «Якщо вам од сього глузування не прикро,— я один погибну!» І, сівши на коня, вбрів він у ріку, а вслід за ним — вої його. Ярослав же не встиг приготуватися до бою, і переміг Болеслав Ярослава. Ярослав тоді втік із чотирма чоловіками до Новгорода, а Болеслав увійшов у Київ зі Святополком”.

Коли ж Ярослав прибіг до Новгорода, то він у паніці хотів утікати за море. Але згодом назбирав грошей, на які знову найняв варягів. Між тим, Святополк встиг посваритися із своїм тестем Болеславом Хоробрим, наказавши: „Скільки ляхів по городах — бийте їх!”  Цим скористався Ярослав, який знову вигнав Святополка з Києва. Святополк невдовзі повернувся з печенігами, але в лютій битві („якої ще не було на Русі”) на ріці Альті остаточно програв Ярославові.

Утікаючого князя, на якого напало розслаблення, мусили нести на носилках. Він у паніці оглядався і кричав своїм придворним – „Ось женуться за нами, втікаймо”, хоч ніхто за ним не гнався.  Невдовзі князь помер десь „між чехи і ляхи”.  Олександр Палій, історик, для „Оглядача”