У чому винна Тимошенко?

Якщо спитати хоч трохи зацікавленого економікою мешканця України – “а що є головним джерелом розвитку в сучасній економіці?”, то відповідь буде швидкою і однозначною – “іноземні інвестиції”.

Аргументина користь цього нам втовкмачували довго і старанно. Іноземні інвестиції – це нові технології. Іноземні інвестиції – це нові робочі місця. Іноземні інвестиції – це розширення виробництва.

Усе це правда. Але не вся. Сьогодні світ перенасичений вільними коштами, що можуть бути використані як нові інвестиції. І при цьому спостерігається невпинне уповільнення темпів розвитку. Тобто інвестиції перестали бути головним чинником розвитку. Чому так відбувається?

Інвестиції – це нові верстати, нові будівлі, нові заводи. Але на Заході навіть існуючі потужності не працюють на повну силу. Рівень завантаженості виробничих фондів в країнах ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку),- в тих багатих країнах, які не дуже вдало називають “золотим мільярдом”, складає 14%. Отак!

Заводи в Америці, Європі та Японії мають сировину, вони мають кваліфікованих робітників, вони мають достатньо капіталів. Вони можуть працювати безперервно, але працюють менше двох місяців на рік. Головне, що гальмує нормальну роботу цих заводів – проблеми зі збутом. Вони можуть виробити продукцію, але не можуть її продати.

Сьогодні головним чинником розвитку сучасної економіки вже не є багаті поклади різної сировини (подивіться на долю Іраку, багатого на нафту) і не великий інвестиційний потенціал (хронічна криза країн Заходу це демонструє). Сьогодні головним фактором розвитку став доступ до ринків збуту.

Сто років тому розвинені країни вирішували проблему зі збутом просто – товари збувалися в колоніях. Чим більше в тебе колоній і чим густіше вони населені – тим більший ринок збуту мала метрополія. У найкращому становищі була Великобританія, в якої населення колоній перевищувало населення метрополії більш ніж у 4 рази (77% і 23% від усього населення імперії відповідно). Гірші справи були у Франції (54% на 46%), зовсім погані у Німеччини (16% на 84%). Тому держави прагнули завезти свої товари до інших держав.

Але завезення товарів інших держав до своїх колоній або заборонялося, або обмежувалося великими митними бар’єрами. Середній рівень мита на імпортні товари у 1900 році складав 60% (сьогодні біля 6%). Звідси війни за переділ колоній та за пом’якшення доступу на чужі ринки.

Війна йшла за війною, колонії ділили і переділювали, але загальна схема залишалася незмінною – метрополії виробляють продукцію та продають її в колоніях. Так було. Але протягом ХХ сторіччя ситуація змінилася. Боротьба соціал-демократичного та профспілкового рухів за збільшення зарплат і пенсій разом із запровадженням кейнсіанських методів управління економікою змінили світову картину товарно-грошових потоків.

Колишні колонії, “країни третього світу” по сьогодні залишаються найчисельнішою частиною людства. Але, маючи бідне населення, не можуть багато споживати. З іншого боку, населення багатих країн, складаючи меншість людства (близько 10%) має можливість купувати значно більше товарів. Так, протягом ХХ сторіччя основними ринками збуту стали не бідні країни, а багаті.

Якщо у 1953 році індустріально розвинені держави направляли до інших багатих країн 38% свого експорту, а до бідних - 62%, то у 1963 році - "році краху колоніальної системи" - величина потоків практично зрівнялася - 49% і 51% відповідно. На межі ХХ і ХХІ сторіч експорт розвинених країн до інших країн, членів ОЕСР склав більше 95%.

Так протягом ХХ сторіччя основним фактором розвитку стали не поклади нафти, чи інших корисних копалин, не інвестиційний потенціал і, навіть, не кількість колоній. Сьогодні головним фактором розвитку економіки став розмір внутрішнього споживчого ринку країни.

Що визначає розмір внутрішнього споживчого ринку країни? Маса заробітної плати. Зрозуміло, що не вся зарплата йде на споживання, дещо відкладається, а накопичення – це інвестиції. Але переважно зарплата йде на споживання.

Так само і не весь прибуток іде на інвестиції, якась частка іде і на споживання. Але переважно прибуток реінвестується. А в середньому виходить так, що сукупне споживання країни дорівнює тій частці ВВП, що йде на заробітну плату.

Політика невпинного зростання зарплат, що проводилася в розвинутих країнах отримала назву «економіки споживання». Вона мала не тільки соціальні, а й економічні наслідки. Постійно зростаюче споживання власних громадян перевищило споживання колоній і врешті-решт стало основним фактором зростання економіки. Частка зарплат у структурі ВВП постійно зростала, поки не досягла рівня у 2\3 і, навіть 3\4 ВВП. Навіть у найліберальнішій країні світу – США – частка зарплати у структурі ВВП складає 73,8%.

А як справи в Україні? У 1991 році частка зарплати у ВВП складала 59%. Трохи менше норми, але, загалом, пристойно. Частка прибутку – 21%. Теж на рівні середніх показників. А тепер? За прогнозними показниками на поточний 2005 рік частка зарплати у ВВП очікується на рівні 27%, а частка прибутку – 41%. Ось такі наслідки для України мали усього лише 15 років панування олігархів.

Річ не лише у тому, що з кожної гривні виробленої продукції на зарплати іде вдвічі менше, ніж 15 років тому, а на прибуток вдвічі більше. Річ не в тому, що рівень експлуатації зріс вчетверо. Річ у тому, що при нинішній, успадкованій від олігархів, структурі економіки головний ресурс зростання сучасної економіки – обсяг споживчого ринку – вдвічі менший, ніж міг би бути.

Згасли вогні Майдану Помаранчевої революції. Найбільш одіозних олігархів потурили від політичної влади. Але власність, що вони встигли нахапати, переважно залишилася в їхніх руках. В цих умовах ключове значення набула та економічна політика, яку стане проводити держава, уряд.

Для початку засмутимо лібералів-романтиків які мріють про те, що благословенний дощ іноземних інвестицій відродить Україну. Навіть існуючі в Україні виробничі потужності майже не використовуються. Харківський тракторний колись випускав 55 тисяч тракторів на рік, а в минулому продав менше 2 тисяч. Тобто ступінь завантаженості цілої низки українських підприємств (і самого ХТЗ, і «Серпа і молота», і Чугуївського заводу паливної апаратури, і Рівненського машинобудівного і…) склав менше 4%. Чи потрібні Україні інвестиції на те, щоб поряд з існуючими заводами, що простоюють, побудувати нові заводи?

Мені скажуть – то погані трактори, застарілі і неефективні. Візьмемо для прикладу найуспішнішу галузь української економіки – металургію. Металургія – головне джерело українського експорту. Може нам потрібні інвестиції на нові металургійні заводи?

Україна має потужностей, щоб виплавляти більше 100 мільйонів тон сталі на рік, а виплавляє – 33 мільйони тон з яких 27 іде на експорт. Навіть тут рівень завантаженості обладнання складає менше 1\3. То чи потрібні Україні нові металургійні заводи?

Безумовно, інвестиції Україні потрібні. Вони потрібні на модернізацію промисловості і сільського господарства. Вони потрібні для розвитку інфраструктури (транспортної, інформаційної, управлінської…) Але якщо Україна хоче отримати «каркас стабільності», вона має розширити свій внутрішній ринок. Тобто збільшити частку зарплати в структурі ВВП в 2-3 рази.

Уряд Юлії Тимошенко прийшов на досить запущену економіку. Діряві публічні фінанси, великий державний борг, негативне сальдо зовнішнього торговельного балансу. Коли вона узялася за реалізацію масштабних соціальних програм – зростання пенсій, виплати значних допомог по народженню дитини, підвищення мінімальних зарплат – реакція спостерігачів була однозначною: передвиборчий популізм.

І ніхто не звернув увагу на те, наскільки продуманою, збалансованою і орієнтованою на довгострокові національні інтереси була ця політика. Пенсіонери – не купують «Мерседесів», не вивозять гроші до офшорів, не їздять за кордон. Зростання пенсій – це зростання збуту вітчизняних товарів, перш за все їжі: цукру, м’яса, овочів.

В нормальних умовах уряд мав сказати виробникам м’яса: «Хлопці, наступного року ми збільшимо пенсії на 40%. За нашими оцінками це призведе до зростання попиту на м’ясо на третину. Заплануйте відповідне зростання виробництва.»

Але ми не знаходимося у нормальних умовах. При нинішньому рівні життя середнього пенсіонера сказати йому «почекайте рік поки виробники м’яса збільшать виробництво», було б блюзнірством. І Тимошенко пішла на ризик. Але його метою був не тільки соціальний аспект, але і довгострокові національні інтереси – зростання внутрішнього споживчого ринку, побудова «економіки споживання».

Доходи бідніших верств населення можна підняти не провокуючи інфляції, якщо відповідно збільшити пропозицію відповідної групи товарів. І це не страшно, що поголів’я свиней і курей не вистачає, щоб забезпечити потребу. Збільшити квоту імпорту, а вітчизняним виробникам сказати: «Бачите цю квоту? На наступний рік ми її повністю ліквідуємо. Але лише у тому випадку, якщо ви перекриєте її внутрішньою пропозицією». Усім це було б вигідно: виробники отримали б можливість збільшити виробництво, пенсіонери отримали б додаткові товари, держава отримала б зростання внутрішнього ринку.

На жаль, уряд наразився на колосальний спротив, навіть від тих, хто мав би захищати інтереси тих же пенсіонерів. Під гаслом «Не дамо знищити вітчизняного виробника!» силами комуністів і соціалістів пропозиції уряду по збільшенню квот на завезення цукру, м’яса та інших товарів були провалені.

Пенсіонери отримали від уряду додаткові гроші. Але старанням «доброхотів» не отримали додаткових товарів. Їм довелося віддати свої зрослі пенсії за той самий обсяг товарів, що і раніше. Ціни на цукор, м’ясо та інші товари зросли. Єдині, хто нажився на цьому - сільськогосподарські магнати, які не збільшуючи виробництва забрали в пенсіонерів їх зростаючі пенсії.

Загалом, картина вибудовується прозора. Прем’єр-міністр, збільшуючи зарплати і пенсії, спробувала побудувати «економіку споживання» і «державу загального добробуту». Думаю, цією ж логікою керувалася Прем’єр, коли днями оголосила про суттєве підвищення у вересні зарплатні працівникам бюджетних галузей, підвищення рівня мінімальної зарплатні, значне збільшення відсотка державного та місцевих бюджетів, що мають забезпечувати освіту.

Зрозуміло, що прагнення збільшувати купівельну спроможність широких верств громадян, має супроводжуватися спробами максимально детінізувати і трудові стосунки, позбавляючи несумлінних роботодавців можливостей нелегальних виплат зарплат, і в такий спосіб збільшуючи обов’язкові відрахування до пенсійного фонду та інші платежі. Однак ця політика наражалася на дедалі зростаючий системний опір з боку бізнесугруповань, які мають великий досвід і можливості боротьби із соціальними новаціями влади задля захисту своїх тіньових прибутків.

Прояви оголошеної ними холодної війни ставали дедалі виразнішими із наближенням виборів. Тим більш цінною була підтримка уряду з боку профспілок, політичних партій, які поділяють цінності соціальної солідарності, що так яскраво довели свою дієвість на Майдані.

Олігархи та магнати надалі збираються заробляти по схемам часів Кучми і Кравчука, залишаючи людям голодний мінімум “економіки бідності”. І це їм і надалі буде вдаватися, допоки у них буде економічна влада підкріплена парламентським лобі. Тому на порядок денний встають три завдання.

Перше – країна повинна знати своїх “героїв”. Хто найголосніше кричить: “Тримай злодія!”? Цукор і м’ясо дорожчали не через політику уряду Тимошенко, а через саботаж її політики, зокрема - парламентом.

Друге – уряд мав залучити до безпосередньої співпраці тих, для кого захист населення є безпосереднім завданням, тих, хто робив це при усіх урядах і президентах. Я маю на увазі громадські організації інвалідів, ветеранів і, найперше, профспілки.

Попередній керівник ФПУ Стоян своєю угодовською політикою сильно підірвав віру у готовність, а, головне, здатність профспілок боротися за права працівників. Але у профспілках тільки-но відбулася своя “помаранчева революція”. До влади прийшла нова команда, що протягом цих років не просто була у опозиції до Стояна, а “перла плуга”, не озираючись на “об’єктині обставини”. Без співпраці із соціальними командами уряд самотужки “державу загального добробуту” не побудує.

І, нарешті, третє, найголовніше. Громадяни занадто спокійно дивилися, як сильна жінка одна б’ється за усіх. Усі ті, хто прагнув побудови в Україні “держави загального добробуту”, мали давно перейти від моральної підтримки Юлії Тимошенко до практичної - піднімати хвилю громадянської солідарності у боротьбі з олігархами та будівництві держави загального добробуту.

Юрій Буздуган, Лідер Соціал-демократичної партії України